— Чого вам треба? — почула непривітне.
— Нічого не чув про Настю?
— Ні, нічого. І Геннадій теж мені не дзвонить. Усе?
— Зачекай! Мені потрібно знайти кав’ярню «Затишок». Ти не знаєш, де це?
— Це та, що по Гвардійському проспекту?
— Здається, так. Десь у центрі. Ти там не бував?
— Я?! У тій бандерівській забігайлівці, де нациків безкоштовно поять кавою? Моєї ноги там не буде! — вигукнув чоловік майже істерично.
— Не кип’ятись, — заспокоїла Богдана Стефанівна. — Я тебе туди не запрошую, мені потрібно знати, де це.
— Краще б знали де ваша донька.
— Дізнаюся, то мій клопіт.
— Дивна у вас родина Бидлот, — глузливо мовив Валерій, — весь час губитеся і шукаєте одне одного.
Боляче різонули його слова, але Богдана Стефанівна стрималася і спокійно ще раз попросила назвати адресу «Затишку». Коли Валерій детально пояснив, як дістатися кав’ярні, жінка не попрощавшись відімкнула телефон.
Валентина радо зустріла її, метнулася готувати каву. Подала напій, поставила блюдце з «Наполеоном»:
— Ви ж з дороги, попийте кави, скуштуйте мою випічку, а потім поговоримо.
Валентині не залишалося нічого, як викласти Богдані Стефанівні всю правду. Вона бачила, як зблідла жінка, коли дізналася, що донька і Вадим поїхали до айдарівців і загубилися, як затремтіли її губи і по щоках покотилися рясні сльози. Господиня як могла втішала матір, але нема тих слів, які б могли розрадити її горе.
— І Левко заяву до міліції подав, і ми робимо все можливе, тож щось з’ясуємо, а зараз потрібно набратися терпіння і чекати, — сказала Валентина, подаючи склянку холодної води.
Богдана Стефанівна записала номер Левка, пожалілася, що їй закинули те, що члени її родини весь час губляться, взяла номер Валентини й Ольги. Уже на виході вона додала:
— Якщо вимагатимуть викуп, то гроші в мене є. Я теж піду в міліцію.
— Сходіть, але краще зранку, — порадила Валентина. — Куди ви зараз?
— Додому, — сказала Богдана Стефанівна, подумавши про те, що нещодавно мала інший дім, який називала своїм.
Бійці притягли телячу тушу, принесли гречку та яйця до шкільної їдальні.
— Ось, вполювали! — сказав задоволено Кабан, кинувши на землю важку ношу. — Сподіваюсь, хтось роздобув воду?
— Та є трохи, — відповів солдат у білому фартуху.
— Тоді починай кочегарити, бо люди голодні, та й ми не дуже ситі.
— Було б де кочегарити.
— Як це нема де? — встряв у розмову Злий. — Ти ж недавно кип’ятив воду.
— Еге ж, кип’ятив, — зітхнув чоловік. — Місцева родина принесли з дому газову плиту з балоном, і поки газ не скінчився, було на чому готувати, а зараз ні газу, ні енергопостачання.
— Чи й не проблема! Хлопці, несіть казани та каструлі на вулицю, — скомандував Злий. — Зараз дрова притягнемо, цегли навколо навалом.
— А якщо обстріли?
— Будеш молитися! — невдоволено сказав Злий. — Будівля у вигляді букви «П», тож можна розвести багаття біля ґанку, буде тобі прикриття з трьох боків, якщо, звичайно, снаряд не прилетить з четвертого, — насмішкувато додав.
Бійці швидко наносили гілля, на цеглини поставили великі каструлі та чавун. Порубали тушу на невеликі шматки, щоб швидше зварилася і на всіх вистачило, засипали гречкою, посолили. В окремій каструлі поставили варити для дітей яйця.
— Якщо воду не виливати після яєць, а навпаки, долити і додати яблука, то буде дітям солодкий компот, — вніс пропозицію Малий, підкладаючи під каструлю сухе гілля.
— У тебе є яблука? — глянув на нього Геннадій.
— Я миттю! — Малий підхопився з місця. — Тут зовсім поруч, у садку!
— Треба розділити потроху так, щоб вистачило на обід, вечерю і сніданок, — сказав i замислився Злий.
— Ага, скажи, ще на тиждень, — з іронією кинув боєць, витираючи руки фартухом.
— А що, не вистачить?
— Наші хлопці теж голодні. Не забув?
— То діли сам, як знаєш, — буркнув Злий.
Засвистіло, і всі хутко попадали, прикрили голови руками. Рвонуло десь неподалік, бо на хлопців посипалася земля. Прислухалися — тихо. Вони підвелися й обтрусили землю.
— Хай їм грець! — Злий вилаявся. — Відрощуєш оселедець, а його засипає!
— Як там наша каша? — Геннадій поглянув на каструлі.
— Як відчував, накрив, — сказав Кабан.
— Малий! — спохопився Злий. — Дідько! Де Малий!
— Та тут я, чого розкричався?
Хлопець вийшов із-за рогу. В оберемку тримав червонобокі яблука, обличчя трохи розгублене.