Назавтра мати звеліла, аби я пішов з нею до Лучессі. Я◦знаю, що вона збиралась просити його про відстрочення; без сумніву, вона взяла мене з собою, аби кредитор побачив її безпорадність. Вона не сказала сестрі ані слова, бо та не дозволила◦би їй так принижуватись. Я◦ще ніколи не бував у Барракасі; я думав, що там більше люду, жвавіший вуличний рух і менше пустищ. Завернувши за ріг, ми побачили поліцію і юрбу людей перед домом, який шукали. Один із сусідів, переходячи від групи до групи, повторював, що близько третьої ночі його розбудив якийсь стукіт; він почув, як відчинилися двері і хтось увійшов. Двері ніхто не зачинив; на світанку знайшли Лучессі, який лежав напіводягнений в передпокої. Його пошматували ножем. Чоловік жив сам; зловмисника так і не знайшли. Нічого не вкрали. Хтось згадав, що останнім часом небіжчик майже осліп. Інший владним голосом сказав: «Прийшов його час». Цей присуд і тон мене вразили; з плином літ я спостеріг, що кожного разу, коли хтось умирає, не бракує ментора, який зробить схоже відкриття.
Ті, хто чатували при труні, пригостили нас кавою, і я взяв філіжанку. В труні замість мерця лежала воскова фігура. Я◦сказав про це матері; один з похоронних агентів засміявся і пояснив мені, що ця фігура в чорному одязі і є сеньйором Лучессі. Я, немов зачарований, дивився на нього. Матері довелося шарпнути мене за руку.
Кілька місяців тільки про це й говорили. Злочини тоді вчинялися рідко; згадай, скільки розмов було про справу Мелени, Кампани і Сильєтеро. Єдиною людиною в Буенос-Айресі, яка й бровою не повела, була тітка Флорентина. Із баб’ячою впертістю вона повторювала:
— Я◦вам казала, що Хуан не потерпить, аби цей ґрінґо залишив нас без даху над головою.
Одного дня лило як з відра. Я◦не міг піти до школи, тому став нипати по хаті. Піднявся у мансарду. Тітка сиділа там, склавши руки; відчувалося, що вона навіть не думає. В кімнаті пахло вогкістю. В одному кутку стояло залізне ліжко, де на одному бильці висіла вервиця; в іншому — дерев’яна скриня з одягом. На одній з побілених стін висів образ Божої Матері. На нічному столику стояв підсвічник.
Не підводячи очей, моя тітка сказала:
— Я◦знаю, що тебе сюди привело. Тебе прислала мати. Вона ніяк не зрозуміє, що це Хуан врятував нас.
— Хуан? — спромігся я на слово. — Хуан помер понад десять років тому.
— Хуан тут, — сказала тітка. — Хочеш його побачити?
Вона висунула шухляду столика і вийняла кинджал.
І з ніжністю продовжила:
— Ось він. Я◦знала, що він ніколи мене не покине. Світ не бачив такого, як він, чоловіка. Він не дав тому ґрінґо навіть писнути.
Лише тоді я зрозумів. Ця бідна безрозсудна жінка вбила Лучессі. Спонукувана ненавистю, безумством і, можливо, любов’ю — хтозна? — вона вислизнула через вікно, яке дивиться на південь, у глупу ніч проминула вулицю за вулицею, врешті натрапила на дім і цими великими кістлявими руками всадила тесак. Той тесак був Мураньєю, померлим, якого вона продовжувала шалено любити.
Я◦так і не дізнався, чи звірила вона цю історію моїй матері. Незадовго перед нашим виселенням вона померла».
Тут закінчується розповідь Трапані, з яким я уже не стрічався. В історії цієї жінки, яка залишилась сама і плутає свого чоловіка, свого тигра, з тією жорстокою річчю, яку він їй лишив, знаряддям його діянь, мені неясно бачиться символ багатьох символів. Хуан Муранья був чоловіком, який топтав знайомі мені вулиці, звідав те, що знають чоловіки, спізнав смак смерті, відтак став ножем, тепер — пам’яттю про ніж, а завтра стане забуттям, яке є спільним для всіх.
Старша пані
14 січня 1941 року Марії Хустіні Рубіо де Хавреґі виповнювалося сто років. Вона була єдиною дитиною борців за незалежність, котра ще залишалася живою.
Її батько, полковник Маріано Рубіо, був тим, кого без непоштивості можна назвати дрібним героєм. Народжений у парафії Мерсед, син провінційних поміщиків-скотарів, він дістав чин офіцера-прапороносця в Армії Анд, ратоборствував при Чакабуко, у програній битві при Канча-Райяда, в Майпу, а через два роки — в Арекіпі. Розповідають, що напередодні того бою Хосе де Олаваррія і він обмінялися шпагами. На початку квітня 23 року відбулася знаменита битва при Серро-Альто, яку, позаяк велася вона в долині, зазвичай називають також битвою при Серро-Бермехо. Венесуельці, завжди заздрі на нашу славу, приписують цю перемогу генералові Сімону Болівару, та безсторонній спостерігач, аргентинський історик, не дає ввести себе в оману і дуже добре знає, що лаври належать полковнику Маріано Рубіо. Це він на чолі полку колумбійських гусарів вирішив непевний герць шабель і списів, який став підготовкою до не менш відомого бою при Аякучо, в якому він також бився. Там його було поранено. У 27 році він проявив відвагу у битві при Ітусайнґо під безпосереднім командуванням Альвеара. Попри те, що доводився ріднею Росасу, він був людиною Лавальє і змусив тікати повстанців у бою, який він завжди називав січею. Коли їх розбили унітаристи, він емігрував у Східну Республіку Уруґвай, де одружився. Під час Великої війни він помер у Монтевідео, місті, взятому в облогу білими Орібе. Йому мало сповнитися сорок чотири роки, а це вже майже старість. Він був другом Флоренсіо Варели. Цілком імовірно, що викладачі Військового училища зрізали◦би його; він проходив тільки битви, але жодного іспиту. Залишив двох дочок, і нас цікавить молодша з них, Марія Хустіна.