Наприкінці 53 року вдова полковника з дочками осіла в Буенос-Айресі. Сільський маєток, конфіскований тираном, їм не повернули, але в родині довго пам’ятали про ці втрачені ліги, яких вони ніколи не бачили. У сімнадцятирічному віці Марія Хустіна вийшла заміж за доктора Бернардо Хавреґі, який, попри те, що був цивільним чоловіком, бився під Павоном і під Сепедою і помер виконуючи свій професійний обов’язок, під час епідемії жовтої лихоманки. Він залишив сина і двох дочок; Маріано, первісток, був податковим інспектором і вчащав до Національної бібліотеки та архіву, спонукуваний задумом написати вичерпну біографію героя, якої він так і не закінчив, а може, ніколи й не починав. Старша дочка, Марія Ельвіра, вийшла за свого кузена, такого собі Сааведру, службовця міністерства фінансів; а Хулія — за пана Молінарі, який попри своє італійське прізвище був викладачем латини і напрочуд освіченою людиною. Я◦не згадуватиму внуків і правнуків; достатньо, аби мій читач уявив собі порядну і зубожілу родину, очолювану епічною тінню і донькою, що народилася у вигнанні.
Вони скромно жили у Палермо, неподалік від церкви Святої Діви Гваделупської, де, як ще пам’ятав Маріано, він бачив з трамвая компанії «Ля Ґран Насіональ» лагуну, яка підходила до купки халуп з нетинькованої цегли, однак не з цинкової бляхи; вчорашня бідність була не такою бідною, як та, яку нам зараз підносить промисловість. Багацькі статки тоді також були меншими.
Родина Рубіо мешкала над галантерейною крамницею. Бічні сходи були вузькими; праворуч містилася крита галерея, що тяглася з одного боку темного передпокою, де стояв вішак і кілька стільців. За передпокоєм була вітальничка з м’якими меблями, а за вітальничкою — їдальня з меблями з червоного дерева і сервантом. Залізні жалюзі, завжди опущені через страх перед спекою, пропускали приглушене світло. Пригадую запах схоронених речей. У глибині були спальні, ванна кімната, закамарок із водопровідною раковиною для прання і кімнатка служниці. У всьому домі не було інших книжок, окрім томика Андраде, монографії про героя з рукописними доповненнями та Іспано-американського словника Монтанера і Сімона, придбаного, бо його можна було купити на виплат і з відповідною поличкою. Жили вони з пенсії, яка завжди приходила із запізненням, і з орендної плати за землю в Ломас-де-Самора — то було єдине, що лишилося від колись обширного маєтку.
На час моєї розповіді старша пані жила з Хулією, яка овдовіла, і з одним з її синів. Вона і далі кляла Артіґаса, Росаса і Уркісу; перша європейська війна, через яку вона зненавиділа німців, про яких знала дуже мало, була для неї менш реальною, ніж революція дев’яностого року і штурм Серро-Альто. З 1932 року вона потроху згасала; загальноприйняті метафори є найкращими, бо лиш вони правдиві. Вона, певна річ, сповідувала католицьку віру, що не означає, що вона вірила у Бога, — який є Одним і Триєдиним, — чи навіть у безсмертя душі. Шепотіла молитви, яких не розуміла, перебираючи пальцями вервицю. Замість Пасхи і Богоявлення вона прийняла Різдво, так само, як чай замість мате. Слова «протестант», «юдей», «масон», «єретик» і «атеїст» були для неї синонімами і нічого не означали. Поки могла, вона говорила не про іспанців, а про готів, як це робили її батьки. У 1910 році вона не хотіла повірити, що інфанта — котра урешті-решт була принцесою — всупереч усім припущенням розмовляє як перша-ліпша галісійка, а не як аргентинська сеньйора. То було на похороні її зятя, де багата родичка, нога якої ніколи не ступала в її дім, але чиє ім’я жадібно шукали у світській хроніці газет, повідомила їй цю бентежну новину. Термінологія сеньйори де Хавреґі лишалася застарілою; вона говорила про вулицю Мистецтв, вулицю Відваги, вулицю Доброго порядку, вулицю Милосердя, дві Довгі вулиці, про Паркову площу і майдан Брам. Родина хизувалася цими архаїзмами, які були для неї природними. Вони казали «східняки» замість «уругвайці». Вона не виходила з дому; мабуть, не підозрювала, що Буенос-Айрес змінювався і розростався. Перші спогади є найяскравішими; місто, яке уявляла собі старша пані по той бік вхідних дверей, либонь, було значно давнішим, ніж те, яким воно стало у той час, коли їм довелося переїхати із середмістя. Возові воли, певно, відпочивали на площі Онсе, а зів’ялі фіалки сповнювали пахощами вілли Барракаса. «Мені вже сняться тільки небіжчики» — то була останнє, що від неї почули. Вона ніколи не була дурною, але, наскільки я знаю, не тішилася інтелектуальними розвагами; мабуть, їй залишалися ті втіхи, які дає пам’ять, а згодом забуття. Вона завжди була великодушною. Пригадую спокійні світлі очі та усмішку. Хто знає, яка веремія пристрастей, котрі палали та вже згасли, нуртувала у цій старій жінці, яка була колись принадною. Дуже чутлива до рослин, чиє скромне безмовне життя було схожим з її, вона доглядала бегонії у своїй кімнаті і торкалася листків, яких не бачила. До 1929 року, коли вона занурилася у дрімоту, розповідала про історичні події, та завжди тими самими словами і у тому самому порядку, наче то був отченаш, і я підозрював, що слова вже не відповідають образам. Їй було однаково що їсти. Загалом вона була щаслива.