Як відомо, сон — найтаємничіша із наших дій. Ми віддаємо йому третину нашого життя і не розуміємо його. Для одних це тільки померки чування; для інших — складніший стан, який охоплює водночас учора, тепер і завтра; а ще для когось — це неперервна вервечка сновидінь. Казати, що сеньйора Хавреґі провела десять років у спокійному хаосі, мабуть, є помилкою; кожна мить із цих десяти років могла бути суто теперішнім, без раніше і потім. Не вражаймося занадто цим теперішнім, яке ми обраховуємо днями і ночами, сотнями листків численних календарів, а ще тривогами і подіями; це те теперішнє, яке ми переживаємо щоранку перед пробудженням і щоночі перед сном. Двічі на день ми уподібнюємося старшій пані.
Родина Хавреґі жила, як ми вже побачили, у дещо двозначній ситуації. Вони вважали, що належать до аристократії, та люди зі становищем їх ігнорували; вони були нащадками героя, але підручники з історії, як правило, замовчували його ім’я. Щоправда, на його честь було названо вулицю, але ця вулиця, яку мало хто знає, губилася десь у глибині Західного цвинтаря.
Дата наближалася. Десятого числа з’явився військовий в мундирі з листом, підписаним самим міністром, який сповіщав про його візит чотирнадцятого. Хавреґі показали цього листа усім сусідам і звернули їхню увагу на гриф і особистий підпис. Потім стали приходити журналісти, які хотіли написати замітку. Їм надали усі дані; було очевидно, що вони в житті не чули про полковника Рубіо. Майже незнайомі люди телефонували, аби їх запросили.
До великого дня старанно готувалися. Натерли воском підлоги, помили вікна, познімали чохли із люстр, наглянсували червоне дерево, відполірували срібний посуд у серванті, переставили меблі і залишили відкритим фортепіано у вітальні, щоб було видно оксамитову накривку для клавіш. Всі сновигали туди-сюди. Єдиною людиною, далекою від цього шарварку, була сеньйора де Хавреґі, яка, здається, нічого не розуміла. Вона усміхалася; Хулія з допомогою служниці прибрала її, наче вона вже була мертва. Перше, що побачать візитери, увійшовши, буде олійний портрет героя, а трохи нижче, праворуч — його шпага, яка побувала в багатьох боях. Навіть у годину скрути вони завжди відмовлялися її продати і мали намір подарувати її Історичному музею. Одна дуже люб’язна сусідка з такої нагоди позичила їм вазон з геранню.
Торжество мало розпочатися о сьомій. Вони запросили всіх на шосту тридцять, бо знали, що ніхто не любить приходити, коли вже горять ліхтарі. О сьомій десять не було ні душі; вони із деякою ущипливістю обговорили плюси і мінуси непунктуальності. Ельвіра, яка чванилася тим, що завжди приходила вчасно, висловила думку, що змушувати чекати себе є непростимою непоштивістю; Хулія, повторюючи слова свого чоловіка, сказала, що запізнення є проявом ввічливості, бо зручніше, коли всі приходять пізніше і ніхто нікого не підганяє. О чверть на восьму люди не вміщалися в домі. Увесь квартал зміг побачити і позаздрити автомобілю і водієві сеньйори де Фіґероа, яка їх майже ніколи не запрошувала до себе, однак зустріли її з бурхливою радістю, аби ніхто не запідозрив, що бачилися вони тільки тоді, коли вмирав єпископ. Президент прислав свого помічника, дуже люб’язного пана, який сказав, що для нього є великою честю потиснути руку дочці героя битви при Серро-Альто. Міністр, якому треба було піти рано, прочитав дуже витіювату промову, в якій, утім, більше говорилося про Сан-Мартіна, ніж про полковника Рубіо. Старенька сиділа у своєму кріслі, опершись на подушки, і час від часу кивала головою чи впускала з рук віяло. Гурт шляхетних пань, «Дами Вітчизни», проспівали їй гімн, який вона, здається, не почула. Фотографи розбили присутніх на мальовничі групи і обсипали їх спалахами. Чарок портвейну і хересу було не досить. Розкоркували декілька пляшок шампанського. Сеньйора Хавреґі не промовила жодного слова: мабуть, уже й не знала хто вона. Після того вечора вона не встала з ліжка.