Пару років по тому у місті Картахені відбувся Перший міжнародний конгрес образотворчих мистецтв Латинської Америки. Кожна республіка прислала свого представника. Тематика — нехай нам пробачать цей жаргон — становила живий інтерес: чи може митець нехтувати тубільним, замовчувати чи приховувати фауну і флору, чи може він бути байдужим до проблематики суспільного характеру, не долучати свій голос до голосу тих, хто бореться з англосаксонським імперіалізмом тощо? Перед тим, як стати послом у Канаді, доктор Фіґероа виконував дипломатичну місію у Картахені. Клара, яка трохи гордилася відзнакою, залюбки туди◦би вернулася, тепер як художниця. Та це сподівання не справдилося. Уряд відрядив Марту Пісарро. Її виступ (хоча не завжди переконливий) не раз був блискучим, судячи із безсторонніх свідчень буенос-айреських кореспондентів.
Життя потребує пристрасті. Обидві жінки знайшли її в малярстві чи радше в тих стосунках, якими воно їх зв’язало. Клара Ґленкерн писала проти Марти і певним чином для Марти; кожна була суддею своєї суперниці і єдиним глядачем. У цих полотнах, на які вже ніхто не дивився, гадаю, був помітний — що було неминуче — взаємний вплив. Важливо не забувати, що обидві любили одна одну і той інтимний поєдинок вели цілком чесно.
Саме в ті роки Марта, вже не надто молода, відкинула пропозицію вийти заміж; її цікавило лиш протиборство.
Другого лютого 1964 року Клара Ґленкерн померла від аневризми. Газети присвятили їй цілі колонки некрологів, які досі є потрібними в нашій країні, де жінка є представником біологічного виду, а не особистістю. Окрім побіжної згадки про її захоплення малярством, вихваляли її доброчесність, сердечність, майже анонімну і постійну доброчинність, її аристократичне походження — генерал Ґленкерн воював у Бразильській кампанії — і поважну позицію у вищих колах. Марта зрозуміла, що її життя вже не має сенсу. Вона ніколи не почувалася такою непотрібною. Пригадала свої перші, тепер далекі, спроби і виставила в Національному салоні скромний портрет Клари, написаний в манері тих англійських майстрів, якими вони обидві захоплювалися. Хтось назвав його її найкращою роботою. Більше вона не писала.
У тому витонченому поєдинку, про який здогадувалися тільки близькі друзі, не було ні поразок, ані перемог, ані навіть сутички чи інших видимих обставин, як ті, які я постарався записати поштивим пером. Тільки Бог (чиїх естетичних уподобань ми не знаємо) може вручити остаточну пальму першості. Історія, що розгорталася у безвісності, у безвісності закінчується.
Ще один поєдинок
Уже немало років минуло відтоді, як Карлос Рейлес, син уругвайського романіста, розповів мені цю історію літнім надвечір’ям в Адроґе. У моїй пам’яті тривала хроніка ненависті та її трагічне завершення тепер перемішуються із цілющим ароматом евкаліптів і співом птахів.
Як завжди, ми говорили про переплетену історію наших двох вітчизн. Він сказав, що я, без сумніву, чув про Хуана Патрісіо Нолана, який мав славу відчайдуха, жартуна і пройди. Я, злукавивши, відповів, що так. Нолан помер близько дев’яностого року, та люди і далі думають про нього як про друга. Були у нього і огудники, яких ніколи не бракує. Рейлес повідав мені одну з його численних витівок. Це сталося незадовго перед битвою при Манантіалесі; головними героями були два ґаучо із Серро-Ларґо: Мануель Кардосо і Кармен Сільвейра.
Як і чому зародилася їхня ненависть? Як через сторіччя відтворити темну історію двох чоловіків, що мали тільки ту славу, яку приніс їм останній поєдинок? Управитель маєтку Рейлесового батька, що звався Лядереча і «мав тигрові вуса», з усних переказів довідався певні подробиці, які я зараз викладаю, не надто у них вірячи, позаяк забуття і пам’ять є вигадливими.
Поля Мануеля Кардосо і Кармена Сільвейри межували. Першопричина ненависті, так само, як інших пристрастей, завжди є темною, але говорять про чвари через нетавровану худобу або ж про перегони голова до голови, коли Сільвейра, що був дужчий, обскакав бігового коня Кардосо. Кілька місяців по тому в місцевій корчмі вони довго грали один на один в труке; Сільвейра вітав свого суперника майже із кожною взяткою, та врешті-решт залишив його без мідяка. Сховавши гроші у шкіряний пояс, він подякував Кардосо за науку, яку отримав. Гадаю, тоді вони ледве не зчепилися у бійці. Гра була дуже запеклою; присутні, яких було багато, їх розтягли. У тих суворих краях і в ті часи чоловік стикався з чоловіком, а криця з крицею; незвичайним в цій історії є те, що Мануель Кардосо і Кармен Сільвейра, либонь, не раз здибувалися на гірських стежках — на світанні і надвечір, та до самого кінця не билися. Можливо, в їхньому убогому і примітивному житті не було іншого добра, ніж їхня ненависть, і тому вони її громадили. І в гадці цього не маючи, кожен став рабом іншого.