Уріарте репетував, що його суперник махлює. Їх обступили товариші. Пригадую, що Дункан був вищий, ніж інші, дебелий, сутулуватий, стриманий, зі світлим, аж білим, волоссям; Манеко Уріарте був верткий, чорнявий — либонь, мав домішку індіанської крові, — з чванливими рідкими вусиками. Було видно, що всі підпилі; не знаю, валялись на підлозі дві-три пляшки чи зловживання кінематографом навіює мені цей фальшивий спогад. Уріарте сипав прокльонами, різкими і вже непристойними. Дункан, здавалося, його не чув; урешті, наче стомившись, він підвівся і відважив йому стусана. Уріарте, опинившись на підлозі, закричав, що не спустить такої образи, і викликав Дункана на двобій.
Той відмовився і на виправдання додав:
— Річ у тім, що я його боюсь.
Усі дружно зареготали.
Уріарте, вже підвівшись, відрубав:
— Я◦битимусь із вами і то негайно.
Хтось, нехай простить його Бог, зауважив, що зброї не бракує.
Не знаю, хто відчинив скляну шафу. Манеко Уріарте підшукав найпримітніший і найдовший клинок — той, із ґардою у формі букви U; Дункан, майже недбало, узяв ніж із дерев’яною колодкою, із витравленим на лезі деревцем. Хтось сказав, що це цілком у стилі Манеко — вибрати шпагу. Нікого не здивувало, що в ту мить у нього тремтіла рука; і всіх — що з Дунканом коїлося те саме.
Традиція вимагає, аби чоловіки, налаштовані на бійку, не ображали дому, в якому перебувають, і виходили надвір. Напівжартома, напівсерйозно ми вийшли в сиру ніч. Мене п’янило не вино, а пригода; я жадав, аби хтось убив — щоб згодом про це розповідати і пам’ятати. Можливо, в той момент інші не були доросліші, ніж я. А◦ще я відчув, як нас затягує і губить вир, якого ніхто не в змозі усмирити. У звинувачення Манеко не особливо вірили; усі вважали його плодом давнього суперництва, загостреного вином.
Ми пройшли поміж дерев, залишили позаду альтанку. Уріарте і Дункан йшли попереду; мене здивувало, що вони наглядали один за одним, наче боялися несподіваного нападу. Ми огинали травник. Дункан з м’якою владністю сказав:
— Це місце годиться.
Обидва стояли в центрі, нерішучі. Чийсь голос їм крикнув:
— Кидайте це залізяччя, яке вам заважає, зчепіться по-справжньому!
Та вони вже билися. Спочатку робили це вайлувато, немов боялися поранитися; спочатку дивилися на клинки, та потім — у вічі суперника. Уріарте забув про свій гнів; Дункан — про свою байдужість чи зневагу. Небезпека їх перемінила; тепер билися два чоловіки, а не два хлопчиська. Я◦чекав, що поєдинок буде хаосом клинків, але міг за ним стежити — чи майже стежити, — наче то була шахова партія. Роки, певна річ, доконечно звеличили або затемнили те, що я бачив. Не знаю, скільки це тривало; є події, що не вкладаються у звичні мірила часу.