- Не признается? А порадував би тебе!
- Ну, а як давно, то що буде? - граючи очима, пита попадя.
- Син колись буде!.. - рубнув Довбня.
- Браво-о! Браво-о! - гукнув пiп i кинувся обнiмати Довбню.
Попадя соромливо усмiхнулася, опустила очi i скоса глянула на Проценка: той стояв i понуро дивився, як пiп вицiловувався з Довбнею.
- Нам весело, а тобi сумно? - тихо спитала Наталiя Миколаївна, пiдскочивши до нього. - Бач, який вiн гарний! -додала уголос, кинувши очима на Довбню. - Веселий, балакучий. Уже не тебе - мов гаву ковтнув!
Проценко ще став хмурнiший.
- Годi, перестань!.. Ти сердишся?.. - спитала i, прихилившись до його уха, промовила: - Що, як то Довбня угадав?!
Проценко побачив, як у неї руки тремтiли, очi горiлiї, як вона вся огнем пашiла; йому здалося, що вона намiряється кинутися йому на шию. Вiн мерщiй одскочив i, пiдбiгаючи до попа, мовив:
- А знаете, що Наталiя Миколаївна каже?
- Григорiй Петрович! - скрикнула попадя, стукнувши ногою. - Розсерджуся!.. їй-богу, розсерджуся!
- Наталiя Миколаївна каже… - почав Проценко. Попадя, як кiшка, стрибнула до нього i обома руками загородила йому рота. Тоненькi пальчики так i впилися в його уста.
- Наталiя Миколаївна каже… випити ще по однiй, - гукнув Проценко крiзь її пальцi.
- Добре! добре! - гуде Довбня.
- Можна випити! слiд випити! - гогоче пiп.
- I я! I я! - гукає Проценко i, наливши собi пiвчарки, випив. Довбня та пiп не заставили себе ждати i випили по повнiй. Усiм стало так весело та радiсно! У хатi стояв крик, гам та регiт. Пiп прохав у Довбнi завести тона на лаврську алiлую; а той, слоняючись по хатi, заводив ж у к а; Проценко, мов зюзя, сидiв у куточку i свiтив очима; попадя бiгала по хатi, кидалася то до одного, то до другого, не раз штовхала Проценка пiд боки, щипала за руки.
- Будемо грати в носа! - скрикнула вона i кинулася за картами. Уже i карти здала.
- Ходiть!
- О-о, спати хочу! - загукав, хитаючись, пiп i подибав у другу хату. Гостi, побачивши те, мерщiй узялися за шапки.
- Куди ж ви? Хай вiн спить, а ви посидьте, - запрохувала попадя.
- Пора! пора!
Довбня випив ще на дорогу i, не прощаючись нi з ким, похилив через кухню.
- Не ходiть туди! Я вас на другi дверi проведу, - гукнула йому вслiд попадя.
Довбня, мов не розумiючи, глянув на неї, махнув рукою i, накинувши на плечi пальто, пiшов з хати. Проценка вона повела другим ходом.
- Чого ти сьогоднi такий невеселий був? - спитала вона у сiнях, припадаючи до нього. - Голубе мiй!.. - Роздався жаркий поцiлунок. - I приведе ж лиха година коротати вiк з нелюбим чоловiком! - скаржилася вона, припадаючи до нього. - Коли ж оце вже прийдеш? Приходь, не барися, а то я, здається, розуму позбудусь!
Проценко мовчки вирвався з її гарячих обiймiв. Вiн сам не знав, чого вона йому сьогоднi противною здалася… її щипання та лоскотання, її слова про сина мов холодною водою обдали його. Вiн випив був лишне, щоб забутися, розвеселитися, а вийшло - тiльки свою голову задурив. Гвiздком стирчала там одна думка, рiзучим кременем поверталася бiля його серця - якмога швидше вирватися вiд сеї причепи! Вiн несказанно зрадiв, вискочивши надвiр, холодному вiтровi i мерщiй подався далi. Серед двору вiн наткнувся на Довбню, що чогось на одному мiсцi тупцювався.
- Хто се?
- Та я!.. - скрикнув Довбня, приправляючи той викрик таким крутим словом, що Проценко аж засичав. - Рукава нiяк не знайду. Чи не одiрвав, бува, його хто? - запитав Довбня, плутаючи на собi пальто.
Проценко зареготався, помiг Довбнi одiтися, узяв його пiд руку й повiв З двору.
Стояла пiзня - геть за пiвнiч - доба; на темному небi нi зiрочки, нi iскриночки - густа непроглядна темнота; повiтря холодне, з туманом дощовим; на вулицi тихо та глухо; рiдкi лiхтарi жовтiють у темнотi мутними кружалами, а кругом їх чорна безодня буяє.
- Куди ж се ми йдемо? - спитався Довбня, зостановлюючись серед улицi.
- Куди ж як не додому! - одказав Проценко.
- Чого? Я не хочу додому!
- А куди ж? - пита Проценко.
- Хоч i до чорта в болото, а додому не хочу!
- Чому?
- Чому?.. Ох, брат! - зiтхнув Довбня, поточуючись на Проценка. - Ти не знаєш нiчого, а я знаю… I тобi все розкажу, все… Ти бачив у нас дiвку Марину?.. I - лиха година знає - пiдвернулася, брат, п'яному пiд руку… ну… бий її сила божа!.. А тепер одбою немає… Каже: женися на менi, а то або повiшуся, або втоплюся… Отаке-то!.. Чув, куди воно гне?.. Плiтьми мене, шельму, дути! Козацькими нагаями пороти!.. - скрикнув Довбня, тупнувши так ногою, що калюжа аж до їх голiв досягла. - Кий се чорт плюється? - спитав, утираючись. - А все-таки вона, брат, гарна! - додав ще i так похвалив Марину, що Проценковi аж на душi повернуло.
"Сам iрод не розбере сього Довбню! - подумав Проценко. - Чого йому Треба? То того шукає, то сам себе за те лає!"