Проценко прикро глянув на Довбню; а той, наче стовп перед ним — рівний та спокійний, і тільки непримітна ухмилка грала на його устах та понурі очі жевріли стиха. Проценкові чогось стало страшно… Страшно, що такий талановитий чоловік, як Довбня, та отак себе занехаяв.
— Так коли підемо? — допитувався Довбня. — Завтра, чи що? Іде — завтра?
— Як хочете, — понуро одказав Проценко.
Довбня, ще раз покуривши, пішов додому; а Проценко сумний снував по хаті, роздумуючи, як би йому звернутися, щоб не піти завтра з Довбнею до попів. Він каявся, що підмовляв Довбню… Нап'ється та ще ляпне таке, що ні в тин ні в ворота! Від нього всього можна сподіватись… «Сказано: бурсак!» — промовив він уголос і невеселий знову заснував по хаті.
— Паничу! вечеряти! — ускочивши у хату, веселенько мовила до нього Христя.
Він зиркнув на неї. Її трохи розкуйовджена голова, рожеве повне обличчя, гола шия, круглі, мов виточені, плечі — все зразу кинулося йому в вічі.
— Вечеряти? — перепитав він, наближаючись до неї; злегка торкнувся пальцем її гарячого підборіддя, заглянув у вічі.
— Еге, кличуть, — весело защебетала вона.
Серце у нього чогось непевно стукнуло; щось його наче сіпнуло, потягло до неї.
— Куріпко ти польовая, — промовив він любо та тихо і заніс руку, щоб обняти.
Мухою крутнулася вона і зразу опинилася в кухні… тільки половинка дверей гучно бренькнула за нею.
— Чого ти наче ошпарена вискочила? — спитала Мар'я.
Христя тільки важко дихала. Як Проценко переходив через кухню в горниці, вона поза спиною його посварилася кулаком і тихо промовила: «Бач який!»
— Зачіпав? — спитала Мар'я і зареготалася. — Ох ти, простота селянська! — промовила далі і чогось глибоко зітхнула; а Христя, червоніючи, як маківка, похнюпилася… Серце у неї так билося!
У горницях за вечерею Пистина Іванівна сміялася з його вигадки — кликнути прислугу цінувати Довбнину гру. Проценко не сердився, навпаки — жартівливо показував, як Мар'я підпиралася рукою, дослухаючись, як Христя важко зітхала. Від його кумедних приповісток реготалася Пистина Іванівна. Як він вертався з вечері у свою хату, Мар'я його зупинила.
— Так ви такий? — спитала його, усміхаючись. — Святий та божий: свічки поїли та поночі й сидите?
Він жартівливо глянув на Мар'ю і, скрутнувши дулю, підніс її під самий ніс.
— Бачила? — спитав.
Христя так і приснула, так і залилася реготом. Він посварився на неї пальцем і мерщій скрився до себе в хату. Все те скоїлося в одну мить: здається, пробігла блискавиця, свіркнула і — зникла.
— Умора — не панич! — зареготала Мар'я. А з горниць доносився регіт Пистини Іванівни.
— О, бодай його! Який кумедний він! І вигадати таке: кликнути Христю та Мар'ю цінувати гру.
— Кумедний то кумедний, а ти лишень доглядайся, щоб часом та кумедія до сліз не довела… — понуро промовив Антон Петрович.
— Кого? — спитала Пистина Іванівна.
— Тобі краще знати, кого! — одказав Антон Петрович.
Пистина Іванівна тільки закопилила губу.
— Вигадай ще що!.. — позіхнувши, промовила вона.
Швидко усі полягали спати; ліг і Григорій Петрович, хоч йому ще й не хотілося. Та що він буде робити? Він так багато звідав усякої всячини сьогодні; ще ні один вечір не минався йому так, як сьогоднішній. І Довбнина така порушлива гра, і його круті та дебелі речі, нічим не прикрита їх гола правда, розмова з прислугою, Христина, досі не примічена ним, врода — все те, мов живе, ставало перед ним, вертілося перед очима у темній темноті… І сам він не знає чого — рядом з Христининою постаттю метушилася попадина, невеличка, тендітна, з блакитними веселими очима. Чогось вони одна за одною ганялись, одна одну випереджували, мов суперечилися одна з одною, мов змагалися, кому з них першу постать зайняти… Серце у нього так шпарко билося! Гаряча кров дзюрила по жилах, била у голову, здіймала хмарами думки, закльовувала у серці тихі та втішні почування, якісь невиразно любі надії… «Та — уже розквітла квітка, пишна, та не запашна; а ся — непочата криниця…» — думалось йому. Хто то з неї перший води набере?.. Йому робилося душно; зітхання палке-гаряче, у роті сохло… І він несамовито ворочався з боку на бік.
А тим часом на печі в кухні чулося шушукання.
— Який він гарний та ввічливий! Уже не той, що на скрипці грав, — наче дзвоник, тихо промовляє молодий голос.
— І ти б такого покохала? — допитується молодого — охриплий…
— От, уже б і покохала! — з докором дзвоне молодий.