— І то все на прохолоду, — угадував другий.
— Авжеж! — додав третій…
Дехто зареготався.
Грицько наближався до рундука. Пріська між передніми, що за ним ішли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, підійшовши до рундука, поздоровався:
— Тут старшина?
— Тута.
Він пішов у волость і не забарився вернутися з старшиною.
— Ви чому не платите подушного? — гукнув той.
— Помилуйте, Олексійовичу! Хіба не знаєте, яка ця осінь була? Заробітку аніякого!
— А на пропій є? — крикнув старшина.
— З шинку і не вилазять, — піддав тихо Грицько.
— У чорну їх! — рішив старшина.
Десятники повели всіх у чорну. У Пріськи серце забилося, заболіло. «Ну, за що, про що? — стукало їй у голову. — Чим вони винуваті, що заробітку не було? Господи! доки ж уже його дерти?.. з чого його дерти?.. і що поможеться з того, що посидять у чорній?» Їй ніколи не вірилось, коли, було, Пилип розказував, що трохи не посадили у чорну, та відпрохався. Тепер вона своїми очима все те бачила, сама чула. Отож і Луценко сидить за те. Вона чула, як на нього нахвалявся Грицько. Отож, видно, Луценчиха жалілася, та нічого не виходила, тільки люди насміялися… Вони і з цих сміються; до неї доноситься їх несамовитий регіт… Ні жалю, ні серця немає!.. Прямі собаки, прости господи!
За думками вона і не чула, як старшина допитувався Грицька:
— А ти нащо з теї два карбованці задержав?
— З кого? — мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько.
— Молодице! як тебе? Он про тебе річ, — хтось із чоловіків наткнув її. Пріська устала і підійшла до старшини.
— Це з неї? — спитався Грицько.
— З неї.
Грицько усміхнувся.
— Ви ж знаєте, що мені п'ятирубльову бумажку дадено: здачі не було. Два рублі у мене зосталися; я їй віддам.
— Так он у його, молодице, твої гроші, — сказав старшина і пішов у волость.
Грицько посунувся за ним; Пріська сіпнула його за рукав.
— Коли ж ти, Грицьку, віддаси? — тихо спитала вона.
— Тьфу! Як собака та! — огризнувся Грицько. — Коли будуть у мене. Я про їх забув та в подушне і повернув.
— Як же се, Грицьку? З мене слідувало три рублі, а ти п'ять віддав?
— Знаю, що три слідувало. Я три й полічив, а п'ять віддав.
— А мені ж хто віддасть?
— Хто віддасть? Звісно, свої треба давати.
— Віддай же зараз, Грицьку, бо мені треба.
— Віддай зараз! Де ж я тобі зараз візьму? При мені грошей немає. Прийди додому, то й віддам.
— Коли ж приходити?
— Та там на празниках або після свят.
У Пріськи аж ув очах пожовкло.
— Як після свят? Мені до свят треба.
— Що з тобою балакати! Де ж я тобі тепер візьму? — скрикнув Грицько, махнув рукою і скрився у волость.
— В цього вижилиш, коли лишне взяв! Цей віддасть! — чулося поміж народом. — Он, мого полтиника заїв…
— А мого карбованця, та ще й у чорній за те я посидів…
— О, він майстер! Ще за панщини навчився з людей драти!..
Пріська повернула додому сумна та нерадісна. Ще й нічого, а вже Грицько почина загравати. Сьогодні он… прилюдно… собакою назвав: «Як та собака!» Подумай!.. За віщо? За те що своє стала правити? Сказано — кровопій людський! І та образа так глибоко запала їй у душу, так боляче щипає за серце, що Пріська ніяк її не забуде. Як той цвяшок, угородилася вона в голову і не сходить з думки, не забувається… Ні, я тобі так сього не покину. Чого мені тебе допитуватися, коли прийти за своїм? Знав, на що брав — і віддай! Каже: немає. У кого? У його немає?.. Ні, ні… сьогодні ж піду. Пообідаю і зараз піду. Я не одійду від твого двору, буду соромити перед цілим селом, поки не віддаси.
І Пріська, пообідавши, подибала до Грицька. Грицько саме обідав. Його очі якось тривожно бігали з одного боку на другий; лице хмуре, чуб стовбуром — ознака, що Грицько уже хлебеснув.
— Швидко прийшла! — глухо промовив він, узрівши Пріську перед собою.
— Бо за своїм, — одрізала та.
— Підожди ж, поки пообідаю, — не то гірко сміючись, не то грізно сварячись, промовив Грицько.
Пріська присіла на кінець полу, дожидає… У хаті тихо; чути, як ложка скромаде об миску, як човгає Хівря від столу до печі, як сопе Грицько. Ніхто словом не обізветься, ніхто його не пророне, мов поніміли усі. І збоку дивлячись — видно, як та німота кожного гнітить, там, усередині, тліє… Здається, одно слово — і, як вітер, зразу вирве те полум'я наверх, запалає буря…
Пріська, похнюпившись, сидить, слухає тії гіркої німоти; гляне на Хіврю, як та грає зеленими очима, на Грицька, що спідлоба, мов лобуряка, світить своїми — і знову похилиться…
Ось і обід скінчився. Грицько устав, перехрестився, набиває люльку.