Довбня справді заговорив. Своєю крутою та дебелою мовою він так і сипав жарти, наче дровами вергав на всі боки; Проценко піддержував його, увертаючи коли-не-коли яке слово, а попадя піддавала жару то веселим поглядом, то безжурним реготом. У хаті зразу стало так утішно та весело! Недавнього гіркого неспокою наче й не було; не примітно навіть ні злиднів, ні непорядку: і долівка мов сама собою промилася, й стіни побіліли — вирівнялися, і лойова свічка так ясно горіла!.. Гучна розмова укривала хату. Вона ущухла тільки тоді, як Педоря одчинила двері, щоб внести самовар. Крекчучи, вона підняла його, постановила на столі і, окинувши всіх непривітним поглядом, мерщій повернула назад.
— А я сидів та ждав… Ну, думаю, перший раз ногу одтоптала, а тепер уже й самовар виллє на мене, — промовив Довбня їй услід.
Нестямний регіт обняв хату… За ним не чутно було, як Педоря, прогугнявивши собі під ніс «заціпило?!», грюкнула дверима.
За чаєм ще веселіше пішла розмова. Проценко й не думав, що Довбня був такий балакучий та жартівливий. Хоч без крутих слів не обходилося, отже він так непримітно уплітав їх у свою розмову, мов золотар цяцькував персні дорогими камінцями. Регіт не стихав, коли він говорив, а він мовчав мало. Пригадалися йому давні часи, часи бурси, гречаних галушок, червивої каші та веселого товариства. І він розказував, як трохи не кожної ночі, накинувши на себе лихенькі хламиди, тягли вони на здобич; як розбивали обходи, били об'їждчиків, пили вольну горілку, крали сало, а раз живого кабана на вулиці спіймали, закололи, затягли до річки і до світу упоралися так, що і сам чортяка не знайшов би слідів. А то в пана украли дочку. Поки одні співали під вікном канти, а старий слухав, другі з дочкою вже сиділи в попа і могоричили звінчати пару. Кинувся пан дочки, а вона вже не його. Посердився старий, полаявся, та нічого не вдієш — прийняв з зятем до себе. Старого попа тільки вижив із села, замість його настановив свого зятя.
— Тепер благочинним уже… розкошує! — додав Довбня.
Наталія Миколаївна важко зітхнула. Її вразило не те, чим потім став зять того пана, а те, що украв дочку.
— Що ж, вони раніше любилися? — спитала вона.
— Звісно, любились. Цидулки передавали одно одному то через слуг, то через жидів.
Наталія Миколаївна ще більше пройнялася дивуванням. «Отже і пошле господь таке щастя другим! І чому з нею не лучилося того?» — думала вона.
— А воно, мабуть, разом і весело і страшно тікати? — спитала далі, дивлячись на Довбню.
— Не знаю, ніколи ні від чого не доводилось тікати, та й родився не бабою, щоб про се вам докладно оповідати.
Наталія Миколаївна зареготалася.
— Дивно б було, якби з такими вусами та були баби! — скрикнула і ще більше залилася реготом.
Довбня тільки скоса дивився на неї, як її на всі боки хитало.
Чай попили.
— А що тепер зробимо? — спитався Проценко. — Шкода, що Лука Федорович не взяв з собою скрипки, а то б ви, Наталія Миколаївна, почули, як він грає!
— Удруге без скрипки не приходьте! Чуєте, не приходьте! — скрикнула вона і почала упівголоса виводити якусь веселеньку пісню.
— Давайте заспіваємо! — спохопився Проценко.
— Давайте, давайте! — радо загукала попадя. — Тільки й ви, Лука Федорович, будете підтягувати.
— Якщо знаю пісню, то можна, — засмалюючи папіроску, відказав той.
— А яку заспіваємо? Знаєте, оту, що у ваших співали, — пригадувала попадя.
— «Выхожу один я на дорогу»? — спитався Проценко.
— Лєрмонтова! Лєрмонтова! — запорощила вона. — Як я люблю того Лєрмонтова! Страх люблю! А за життя його, кажуть, не любили. Дурні! От якби він тепер був живий?!
— То тепер би ще й насміялися з нього, — увернув Довбня.
— Не признали б? Правда ваша, Лука Федорович! — скрикнула вона. — Скільки-то таланів непризнаних гине! — І, глибоко зітхнувши, вона зціпила зуби і посварилась комусь кулачком.
Тільки що затягли «Выхожу», як у хату ускочив отець Миколай і, ні з ким не здоровкаючись, почав басом підтягувати. Він не дослухався, чи в лад то було, чи не в лад, а одно робив — гукав… Видно, добрі були хрестини! Попадя, почувши нелад, перша замовкла, за нею Проценко, один Довбня, наче змовився спершу, одно підгукував попові; а той, червоний, як рак печений, п'явся, надимався і рів, наче бик, на всю хату.
— Та перестань! слухати не можна! — скрикнула попадя, затуляючи вуха.
— Не слухай… Далі як? — розпалившись, гука той на Довбню. — Кажи: далі як?