Щось у сiнях зашарудiло… Чутно - йде, за клямку береться. "Ану, як угадала?" - подумала Мар'я.
Дверi розчинились, i в хату вступив високий, плечистий чоловiк. На йому синя чумарка, пiдперезана каламайковим поясом, сивих смухiв шапка, прикрита зверху хустиною; обличчя кругле, червоне, очi бистрi.
- Здоровi! - привiтався чоловiк, скидаючи шапку.
- Свирид! - скрикнула Мар'я, дивуючись нежданому гостевi.
- А маєш - правда! - гукнув Свирид на всю хату, тупнувши ногою.
- Цить! не гукай так, - зупинила Мар'я. - Чого це ти?
- Чи тут дiвка Христя? - понижаючи голос, спитався Свирид.
- Яка Христя?
- Христя… з Мар'янiвки!
- Тут. Нащо тобi?
- Необходимо менi видiти її. Де вона?
- Он на печi спить.
- Уже й спить? Рано, - сiдаючи на пiл, каже Свирид.
- Як рано? Добрi люди уже давно облягли спати… Нащо тобi Христя?
- Нужно-треба. Я недавно почув, що вона здесiча, а ми з одного села. Прийшов провiдати землячку.
- Знайшов час провiдати.
- А коли ж?
- Опiвночi, - жартує Мар'я. Свирид поскромадив у потилицi.
- Та я не вiд тих грошей, аби Христя прийняла.
- Приходь - прийме, - регоче Мар'я.
- А ти свого хвiтхвебеля вже забула? - спитав Свирид, блиснувши на неї лукаво очима.
Мар'ю наче хто ущипнув за серце! Вона похнюпилась, мовчала.
- Мовчиш? - пита Свирид.
- Мовчу! - зло вiдмовила Мар'я. - Якби вам усiм ще так зацiпило! - не видержала далi.
- Чого ж ти сердишся? Не всi однаковi.
Мар'я тiльки свiрконула очима i замiсть зерняти розкусила лушпанину. I зозла її виплювала.
- Хiба я тобi не казав ранiше: ой, стережися, Мар'є! той прахвост посаде тебе на льоду.
- Тобто ти кращий? - дивлячись призро на його, спитала Мар'я.
- Та вже ж не такий, як твiй Денис.
- Годi! Годi, поки я тебе ве вилаяла або очей не заплювала. Згадай лиш Прiську, Гапку, Горпину…
- То iграшки були.
- Iграшки? - гостро спитала Мар'я, кинувши очима на Свирида. Свирид дивився на неї. Очi їх стрiлись. Червоне Свиридове обличчя грало здоров'ям, усмiхалося; широкi плечi, молодецька постать доводили про його мiць та силу; очi його весело грали… "А вiн непоганий", - подумала Мар'я i похнюпилася.
- Усi ви скурвi сини! - додала вона далi, болiсно якось зареготалася, немов заплакала.
Христя, ще як Свирид тiльки прийшов, прокинулася. Вона чула з печi його жарти, розмову з Мар'вю, та не подавала виду, що чує. "Чого вiн прийшов до мене? Яка там нужда, яке дiло?" - думалося їй. Вона пригадала досвiтки та вечорницi, де Свирид, було, завжди хлопцiв напое, доведе їх до сварки та бiйки або з дiвчатами розпочне лайку, усiх порозганяє. "Непевний вiн якийсь придався: усе б йому пити та гуляти, над усiма верховодити. Усi такi радi були, як вiн у найми пiшов, у город подався… Давно то було, рокiв, мабуть, зо три, якщо не бiльше… i чутка про його запала. А це, бач, знову проявився. Мене питав… нащо?.." - думає Христя.
- Мар'в! Чи ти б не збудила, бува, її? - помовчавши, спитав Свирид.
- Нащо?
- Треба. Збуди.
- Буди сам, коли хоч.
- А можна? - Свирид устав.
- Буди, коли хоч заробити по зубах, - смiється Мар'я.
- Та невже? - жартiвливо спитався Свирид i побрався до печi. Христя у собi i дух притаїла.
- Христе! Христино! - сiпаючи за подушку, оклика Свирид. Христя не ворухнеться!
- Христе!.. - i вiн торкнувся її голови.
Христя, мов сонна, поворухнулася, спустила руку з печi. Свирид так i уп'явсь своєю п'ятiрнею. Христя схопилася.
- Чого? Хто се? - озвалася.
- Не пiзнаєш? - усмiхаючись, пита Свирид.
Христя дивиться на його усiма очима.
- Кланяються тобi мар'янiвцi… I Федiр кланяється…
- Який Федiр? - лукавить Христя.
- Не знаєш? Супруненкiв, каже: поклонись Христi; скажи їй, що якби був батько не оженив, то пiсля водосвята прислав би старостiв до неї. Вiстка про село, про Федора неначе водою збризнула Христю.
- Хiба Федiр оженився? - швидко попитала вона.
- Перед пилипiвкою… Я й на весiллi гуляв.
- На кому ж вiн оженився?
- Горпини Удовенкової не знаєш? Висока, носата… Та ти з нею товаришувала.
- Невже на їй? - здивувалася Христя.
- А що ж, хоч би й на їй? Велика дуже цяця? Що висока та на язик - сам чортяка її не переговоре.
- Так вона ж бiдна, а Грицьковi все хотiлося багатої.
- Сам Грицько й облюбував. Федiр був затявся: в одну шкуру - не хочу! То коли не хоч, каже Грицько, то знай, що ти менi не син, а я тобi не батько.