— Підожди, поки покурю, — уїдливо сміється Грицько, виходячи з хати. У Пріськи аж у душі заколотилося… Сидить, мовчить, дожидає. Нешвидко вернувся Грицько, а все-таки вернувся.
— А ти й досі дожидаєш? Підожди ж ще, поки висплюся, — каже Грицько, усміхаючись.
Пріська не видержала… Мов її хто стебнув батогом з усії сили — вона тріпнулася: сльози градом полилися з очей.
— Грицьку! Бога ти побійся! — крізь сльози почала вона. — Ще трохи знущався ти з нас за життя покійного? Ще мало поповиварював води, як жили у тебе? І ще з удови нещасної, з сироти безталанної кепкуєш, глузуєш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобі віддячить, то твоїм дітям!
Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемніло Грицькове лице; очі загорілися-запалали.
— Ти ще клясти прийшла! — скрикнув він.
— Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своїм прийшла. Зглянься ти на бога… Празник святий іде… Ти ж будеш і їсти, і пити, а тут за душею шеляга немає.
— Грошей, — кажеш, — немає, — обізвалася Хівря, постукуючи горшками, — а святки справляти хочеш!
— Хіба як ми бідні, то нам і їсти не треба, Хівре? — одказала Пріська.
— А я, знаєш, що скажу тобі на це, Прісько?.. Як злидні, та ще й з перпем!.. Коли б ви не проїдали та не пропивали з своїм покійним, то й у вас би гроші були.
— Добре таке говорити, у кого вони є. А коли — і того треба, і другого недостає… і подушне заплати, і викупне дай… А наші заробітки які? Він же один тільки й робітник був.
— А дочка? Дочка — мала у тебе кобила? Нащо ти держиш її при собі? Не віддала б її людям послужити? Не заробила б вона, як другі? А то сидить дома та хліб переводить.
— Легко так, Хівре, казати, дивлячись на других. А коли б самій прийшлося так жити та бідувати — не тії б заспівала.
— За дурною головою та й ногам лихо! — одказала Хівря.
Пріська мовчала. Вона бачила, що що вона не кажи — ніхто її не вчує; а кожне Хіврине слово — спичка у серце: краще мовчати.
Досі ущиплива та докірлива розмова стихла. Усі знову насупились.
— Так як же, Грицьку? — почала, помовчавши, Пріська.
— Я тобі сказав у волості. Не чула? — гукнув Грицько.
— Чому не чула? Не глуха, небійсь!.. Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже після свят.
— Та ще чи й після свят віддам? — позіхаючи, відказав Грицько.
— То вже дурниця, Грицьку! Як не віддаси — позивати буду!.. — посварилася Пріська.
— Позивай… Чого ж ти прийшла? Іди — позивай! — блимаючи очима, каже Грицько.
Хівря скрутнула головою і важко зітхнула.
— Господи! Як то воно люди забуваються! — напустилася вона на Пріську. — Коли се ти така розумна стала? Чи не після того, як осталася удовою? Як у нас жила, хліб-сіль їла, то й за позви не знала… Стара, бач, хліб-сіль забувається.
— Хіба я у вас дурно той хліб їла? Не робила я, не служила вам? І заміж вийшла — то вам панщину одробляла. Уже кому, Хівре, гріх таке казати, а тобі гріх!
— Добрий гріх!.. А як лежала у нас, як та колода, три тижні валялася… хто за тобою ходив? Чиї руки спочинку не знали, вовтузячись біля тебе? Та знов — від кого ти і за кого заміж ішла, забула?
Пріська похилилася. То було справді так. Хівря пам'ятлива, не забула нічого з її давнього; забула тільки Хівря, що як Пріська одужала, то поповиварювала вона води з неї, — не було їй спочинку ні вдень, ні вночі… Мовчить Пріська, а Хівря одно вичитує:
— Або, як волю об'явили… хто, як не Грицько, поміг вам вибудуватись? Він і на сохи дерева дав, і на крокви. Хоч воно і не своє — панське, та все ж коли б на другого кого, то не дав. А як на верх, то хмизу свого вже дав… Забула?
— Що ж робити, Хівре? — тихо схлипуючи, почала Пріська. — Я пам'ятаю вашу запомогу. Спасибі вам. Та згляньтеся ж і ви на мене: свято іде, рокове свято… У мене ж нічого немає. Оті два рублі — то ж останні, на які тільки й надія.
— Де ж ти їх візьмеш, як немає? Позич у кого, — рає Хівря.
— Хто ж мені позичить? — уже навсправжки плаче Пріська.
— Ну, чого ви завелися? — грізно скрикнув Грицько. — І розпустили натяки обоє! Вона нахваляється позивати… ну — і йди, ну — і позивай… Страшні її позви, куди пак!.. І нічого тут сидіти та слинити. Іди — позивай!
Пріська побачила, що її женуть з хати. Ще поки злегка так, доки Грицько не розсердився, а розсердиться — і навсправжки вижене. А хіба довго йому розсердитись?
— Господь з вами! — утираючи сльози, промовила Пріська. — Не даєте — самі поживайте! Вам більше треба… Куди вже мені позивати вас?
І, похилившись, вийшла з хати.
— Я так і знав, що прийде бісова манія! — промовив услід їй Грицько.