А що ж Проценко?
Проценко лежав у себе на постелi i чув усе те; чув, як Пистина Iванiвна лаяла Христю, як дала їй страшенного ляса. Його неначе хто ножем у серце ударив, так воно зразу заболiло, i вiн був скочив з постелi. Теплi його ноги черкнулись холодного долу. "От iще нежить через проклятих буде!" - сердито вiн мовив сам до себе, побрався знову на постелю, загорнувся в одiяло, закрив голову подушкою i усилковувався заснути.
До самого бiлого свiту не втихала колотнеча. Пистина Iванiвна то замирала, то оживала i страшенно гукала на всi хати. А Христя, як усi вийшли з кухнi, пiдвелася, злiзла на пiл i, устромивши голову в подушку, неутiшно плакала.
Свiтом пан пiшов на базар сам, та недовго i ходив. Швидко звернувся, ведучи за собою якусь чорну молодицю.
- Годi тобi вилежуватись, - гукнув вiн Христi. - На твою плату та йди вiд нас. Менi таких, як ти, не треба. - I, щось кинувши на Христю, вiн одiйшов.
- А ти дивись, щоб вона нашої одежi не занесла, - промовив вiн до молодицi. - Ото, що на їй, - наше. Хай у своє одягається та йде.
Христя пiдвелася, коли пан скрився у горницi. Двi зелених бумажки лежали бiля неї. Вона їх ухопила у руку, здавила, як тiльки можна мiцнiше здавити, i скрикнула:
- Куди ж тепер пiду я? Де дiнуся?
- На вулицю, уже ж не куди! - гугнявим голосом мовила їй молодиця. Христя глянула на неї, прикро подивилася, i сльози у неї зразу висохли. Щось чуже та нерiдне черкнулося її уха, щось гiрке та холодне обняло усю душу, невиразна досада учепилася за серце. Вона почула, що жалю до неї нi вiд кого їй дожидати. Як тума та, устала вона, переодяглася i, поточуючись, наче п'яна, пiшла з хати.
Пистина Iванiвна занедужала. Так у вiвторок гостей у їх i не було: декому послали сказати, другi почули - не прийшли. Проценко нажив страшенний нежить i цiлими днями не виходив з хати. Туди йому носили i чай, i обiд, аж поки не скiнчився мiсяць i вiн не перейшов на другу кватирю.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ПО ВСIХ УСЮДАХ
Минуло п'ять лiт. Стояла перша осiння доба з сухими покороткуватими днями. Сонце вже не котиться горою, як лiтом, не стоїть над самою головою i не прище палом, а береться низом, понад горою, привiтно свiте та пригрiває пiсля довгої холодної ночi та ущипливого рожевого ранку. Пройшли жнива; скiнчилася i возовиця; хiба де в степу, далеко вiд людської оселi, ще бовванiють недовоженi копи, а то всюди - тiльки чорнiє нив'я поораною рiллею та жовтiють лани збитою стернею… Пусто серед степу, та сумно и серед лiсу: вiтри-суховiї обголили його ряснi вiти, а раннi заморозки пожовтили та почервонили лист зелений; пташки щебетливi одлетiли у вирiй. Життя утiкало з степiв та лiсiв; ховалося по людських оселях та по теплих краях. По селах вiд бiлого свiту i до темної ночi, знай, гупали неугавно цiпи, доводячи до розуму те добро, яким за лiто надiлила земля-мати. За годинки поспiшали люди з роботою, щоб було що i самому кусати i вивезти лишнє на продаж. По городах теж була немала клопотнеча: мазались, бiлились, чепурились та прибиралися, збираючись уже на зиму.
Найбiльше припала до того губернiя. Та й не дивно: вона недавнечко вiдбула свою мiсячну ярмарку, закурилася та замурзалася, ярмарковим духом тхнула. Треба було почиститись та побiлитися, бо дезабаром ждалися дворянськi вибори, а разом з ними i губернський земський з'їзд. Усюди робота кипiла, а по гостиницях та по заїжджих дворах вона й не вгавала. Вiд ранку й до ранку - стук, грюк, хлюпанина; метуть, бiлять, миють, краскою криють… Треба як личить стрiнути дорогих гостей! Це тобi не ярмаркове купецтво та крамарство, що в одну хату по п'ять душ влазить; спить - де не впаде; їсть - що не даси; одного чаю випиває вiдрами… А це тобi дворянство, та ще саме спинкове, - чисте чоло з дворянського роду, що змалку звикло широко жити, солодко їсти, пишно поводитись.
Заради того наїзду i жид, що держав у орендi невеличкий садок на главнiй улицi, хвалився, що до жидiвської музики найняв ще й полкову, та до того ще й арф'янок виписав. Тiльки не таких, якi були на ярмарку… "То - смiття, котре вимiтали з великих городiв; гайвороння, що злiталося, зачувши падаль! А на цих глянеш - пальчики оближеш, послухаєш - їсти не схочеш! Що то За молодi та вродливi! що за повногрудi та ясноокi! Не гуртом охриплим голосом пiсню гудуть; не "в'юшки" або "Москви" затинають; а як заведе одна яку-небудь, то не то що голосом виводе, а ще й очима говоре, руками розказує, на собi показує!.. А нарештi усi як пiдхоплять, то наче у великi дзвони задзвонять, морозом поза спиною так i посипле!.. У Харковi в гостиницi як спiвали, то й долiвку в гостиницi провалили - така сила народу набралася їх дивитися!" - вихвалявся жид.