— Се ти, Христино? — тихенько питає він.
Христя так і прикипіла на одному місці… «Що се я, дурна, наробила. То світився сучок у дверях, то пробивалося світло з його хати», — б'є у Христину голову.
Проценко кинувся до неї, ухопив за руку, потяг у свою хату… Двері зачинилися. У кухні стало, як у домовині, темно; тільки сучок світився, та й то недовго: швидко й він згас. Німа та чорна темнота настала усюди, а серед неї глухо, мов з-під землі, чулося тихе шептання, жаркі поцілунки…
Другого дня, уночі, Христя, сидячи на полу, неутішно плакала. Темна темнота буяла кругом неї і огортала її голову ще темнішими думками, їй пригадувався учорашній сон і ще гіршим страховищем ставав перед її очима. Серце її наче хто у жмені здавив, душа несказанно боліла, гіркі сльози заливали очі… Так он к чому те павучище-страховище! Бач, чого той сон навіщував!
Вона не чула, коли з паничевої хати розчинилися двері, вона почула тільки, як його холодні руки черкнулися її теплої шиї.
— Серце, Христино! — замовив він любо та тихо. — Ти плачеш, голубонько? Не плач. Що ж робити, коли так лучилося?.. Знаєш: щастя — що трясця, кого схоче, того й нападе… Я тебе люблю, ти мене любиш… Хіба ж ми не щасливі з тобою? Та такого щастя тільки раз на віку й запобіжиш! Не плач… Ми щось пригадаємо з тобою утішне та добре… От тобі моя рука, я тебе так не покину. Я люблю тебе, моя голубко!
Мов та квіточка під дощем клоне-схиляє свою голівку, схилилася Христя на його груди й обвилася руками кругом шиї.
— Грицю! моє кохання миле! — зашептала вона. — Один ти мені на світі — і батько, і мати… Я йму віри тобі: я знаю, що ти не покинеш сироти одинокої в світі, не запакостиш мого молодого віку!
І вона покрила його обличчя жаркими поцілунками.
— Угамуйся, моє серце, угамуйся, — почав він. — Знаєш що? Діждемо літа, я поїду у губернію, похлопочу собі переводу, візьму і тебе з собою. Там-то ми заживемо тихо та любо! Я навчу тебе грамоти — читати, писати. Це зовсім не так трудно, як думають. І от я приходжу з служби, ти радо стріваєш. Сядемо, пообідаємо; я ляжу спочити, а ти сядеш біля мене почитати яку книжку або газету. Разом довідаємося, що діється в світі, посудимо й спочинемо. А увечері за чаєм — знову за книжку. Ти ще не знаєш, що то за втіха ті книжки! Там — цілий мир, вищий, кращий від сього, у якому ми барахтаємося, мов свині в барлозі!
— А чому ж тут не можна зробити сього? Чого треба за ним їздити аж у губернію? — спитала вона його.
— Тут? Між сими собаками, а не людьми! Хіба між ними можна як слід жити? Вони почнуть сміятися, гордувати нами, а се — тільки буде полохати наше щастя. Ні, тут, Христе, не можна так прожити, як самому хочеться.
— А чого ж там можна? Хіба там інші люди?
— Інші. Там більше є розумних, книжних людей, що й самі так живуть, як хочуть, і другим дають жити.
— Та й добрі ж ті, видно, люди! От, якби справді нам до їх… — шепче вона, горнучись до його.
— Доберемось! Ще наша доля не вмирала. Потерпіти тільки трохи треба.
«Терпіти? — думає Христя. — Та не тільки зиму та весну, а рік, цілий вік буду терпіти, аби біля тебе, аби, мій голубе, з тобою!»
X
Настало різдво, пішли гулянки. Пани тільки перший день просиділи дома; а з другого як зарядили — день у день, ніч у ніч у гостях. Тягнуть і Проценка з собою.
Христя нудьгує: буденні дні були їй щасливіші над свято!
— Ти сама не сумуєш, Христино? — спитався він на п'ятий.
Христя важко зітхнула.
— Мені аби вам було весело, — сумно одказала.
Йому жаль її стало. Пистина Іванівна гукнула до його з кухні і в той вечір:
— А нуте, збирайтеся! Ходімо.
— Ні, я не піду. Щось мені недужиться сьогодні. Буду дома сидіти, — одказав він, відхиливши двері.
Пистина Іванівна прикро подивилася на його, потім перевела погляд на Христю. Христі здалося, що вона наче на обличчя перемінилася — зблідла. Оже нічого не сказала, забрала дітей і пішла. Щастя Христі: тепер вони зосталися удвох на всі хати!