— Походе-походе та й підоб'ється, — одказала Хівря. — Краще мені платок на празник буде.
Важкі думки, невдачі, глибока образа докорів гнали Пріську додому; серце її боліло, сльози заливали очі… Що їй тепер діяти? Іти жалітися старшині? Вона вже раз жалілася йому, а що вижаліла?.. Всі вони один одного, як чорт болота, держаться; всі одним миром мазані…
Сумна-невесела прийшла вона додому. Христя веселенько стріла її.
— Куди се ви, матусю, ходили, що так довго барилися? Жду, жду — не діждуся вас!
Стара, важко дишучи і не обзиваючись до дочки, опустилася на піл.
— А ви й не примічаєте, що я в нових чоботях? — щебече та. — Дивіться — якраз прийшлися при нозі, мов на заказ шиті… Таких і по всьому селу других не знайдеш: і юхтові, і не шкапові. Дивіться-бо!
Пріська зирнула; досада ущипнула її за серце.
— Оце вже й натягла! Оце вже і шмарувати почнеш у них? Годі лишень; скинь та положи… Поки нові — то більше дадуть за їх.
— Як? Хіба ви продавати будете? — неспокійно спитала Христя.
Пріська мовчала.
— Це ж мені батько купили… Старі он уже розтопталися, розлізлися… скоро дірки будуть, — скидаючи, бурмотала Христя.
Як недавнечко ще раділо її серце, коли вона придівала їх; коли вони, мов вилиті, обхопили її ногу: і невеличкі — а хоч би де придавили!.. «Нехай тепер Горпина одступиться з своїми, хоч її і на заказ шиті», — думала вона, гадаючи, як усі здивуються, коли вона на свято узує їх, як усі будуть заздрити їй!.. А от мати прийшла і, коли вона навела її очі на їх, веліла скинути — продавати думка… Жаль гострими пазурами угородився їй в серце, веселі думки помутнілися; досада і сльози потемрили їх.
— З якої речі їх продавати? Це мої… Ну, старі і продали б. Нащо й купувати було, на продаж хіба? — одно своє Христя.
— Мовчи! — скрикнула Пріська. — Хоч ти не заливай за шкуру сала: і без того його залили вже мені!
Христя, трохи не з плачем, скинула чоботи, постановила їх на припічку і з досади сіла за роботу. Пріська собі, спочивши, роздяглася і взялася за гребінь. Пріська сидить на днищі, висукує та виводить нитку за ниткою: Христя довбається над мережкою… Чутно, як у тії веретено сюрчить, а в другої шитво лопоче. Пріська колишеться над гребенем; Христя зігнулася над сорочкою. Нерадісні думки колишуть першу; та нелегкі зігнули й другу… У хаті сумно, німо, глухо… І нікому тії німоти порушити, нікому того суму важкого розвіяти… Ось чутно, рипнули сінешні двері. Ні Пріська, ні Христя не підводять голови, не оглядаються. Хто до їх прийде і чого?
— Здоровенькі були! — роздався край порога молодий жіночий голос.
— Тітка Одарка!.. Здорові! — перша одказала Христя.
— Здорова, Одарко! — глухо привіталась і Пріська.
— А я увіходжу у сіни, слухаю — тихо; думаю — немає нікого, та так несміло і йду. А вони, бач, сидять собі та сумують.
— Отак, як бачиш: сидимо та сумуємо, — каже Пріська.
— Ми се недавнечко пообідали. Мале моє заснуло; Карпо пішов з дому… Сумно самій. Піду, думаю, провідаю тітку Пріську, як там вона?
— Спасибі тобі, Одарко, — зітхнувши, дякує Пріська. — Тільки ти ще і добра та прихильна до нас, а то увесь мир, здається, одвернувся. Сідай, будь ласка, та погомонимо. Сьогодні оце виходила уперше з двору.
— Де ж ви були?
— Де мене тільки не було? Була і в волості, була і в Лобурця. І Пріська повідала Одарці, чого і куди ходила і що виходила. Сумно лилася глуха її мова; мовчки слухали її Одарка і Христя: нерадісне все те розказувала Пріська, нерадісним і закінчила…
— Та така мене досада узяла, Одарко, такий сум обняв!.. Христя плаче, а в мене так серце запеклося, що й плакати не можу… Коли б земля розступилася — так би крізь землю й пішла.
— Бог з вами, тітко! — умовляє Одарка. — У вас он дочка; треба її до ума довести, треба її пристроїти. Хто об їй потурбується без вас?
— Добрі люди, Одарко, коли вони ще є; а немає — гірше не буде… Я жила свій вік між чужими людьми — не пропала, бач; буде шануватися — і вона проживе, а не буде — то її діло… А мені — годі б уже швендяти по сьому світу: дивитися на його не хочеться.
Одарка, молода й весела молодиця, слухаючи ті нерадісні речі, засумувала, похилилася, їй здавалося — то само лихо глухо бубонить свої жалощі, то вже не жилець сього світу скаржиться на гірке життя. Ще, може, трохи поскаржиться, ще трохи погомонить та й замре-закостеніє з гіркими докорами на вустах!.. «Отаке наше життя, отака наша доля!» — глибоко зітхаючи, думає вона… А Христя ще нижче схилилася, ще дужче пригнулася до своєї роботи. Одна Пріська не перестає, не вгаває…
— Яке наше життя, Одарко, щоб його жалкувати? Одні гіркі сльози, людські докори, нужда та злидні… Он, свято йде: другі — раді тому празникові, гульні та спочинку; а нам чого радіти? чим його стрічати, як проводити?.. Ні узвару, ні риби, ради багатого вечора, немає; ковбаси — розговітися — ні за що купити. Думала, Грицько віддасть хоч карбованця; каже — немає; а знаю, що є… Що ж його робити?.. Нові чоботи Христі купив старий: радіє дитина обновці… а тепер приходиться ті чоботи продати або заставити… От тобі й радість!