- Что нового?
- Пiзнаєте земляка? - перепитав його Книш, указуючи головою на зiгнуту постать Рубцеву.
Проценко, задравши звисока голову угору, дивився крiзь пенсне на Рубця. Той собi, усмiхаючись, дивився на Проценка.
- Не пiзнаєте? - глухо вимовив Рубець. - Давня рiч…
- А… Антон Петрович, здається? - спитався Проценко.
- Вiн i е, - усмiхаючись, одказав Рубець.
- Боже ж мiй! Скiльки лiт, скiльки зим не бачилися? Здрастуйте! - i вiн приязно подав йому руку.
Почалося розпитування, як живеться-можеться, чого ее Антон Петрович приїхав у губернiю.
Проценко наче зрадiв, а бiльше здивувався, як Рубець сказав, чого вiн приїхав.
- Так i ви до нас на з'їзд? Радiсно, радiсно своїх бачити! - заторохтiв Проценко по-своєму, одкидаючи геть свою пиху i свiй звичай згорда держатися. - А знаете що, Антон Петрович? Ви мене колись як годували… Пистина Iванiвна яким смачним борщем кормила - не їси, було, а п'єш! Тут такого нi за якi грошi не добудеш. Позвольте ж менi тепер напитися з вами чайку укупi; може, i поїмо чого!..
Рубець мав був щось казати.
- Нi, нi, не одказуйтесь… грiх вам буде. От ви, я, Федiр Гаврилович… Утрьох виберемо затишне мiстечко та любо-мило згадаємо старовину…
- Человек! - гукнув згорда Проценко на прислужника. Той, наче з води вирнув, так i уродився перед ним.
- У вокзалi? - спитався Проценко товариства.
- Краще, як примостимося де у захистку, - одмовив Книш.
- Отбери лучшую и уютную беседку!.. Прибор чаю… живо! - скомандував Проценко.
Прислужник тiльки хвостиком мелькнув i зразу скрився.
- Скорий! - здивувався Рубець. - У нас таких швидких немає!
- Та то тiльки вiн бiгати скорий. А от побачите, коли вiн прийде сказати, що готово… Наждемося! - мовив Книш.
- Та хоч бiга швидко! - каже Рубець.
Поки Рубець з Книшем вели розмову про швидкого прислужника, Проценко стояв, повернувшись лицем до вокзалу, i гордо озирав крiзь свое пенсне прохожих.
- Мосье Проценко! Скажите вашей супруге, что я на нее сердита, - обiзвалася до його молоденька панi чи панянка, за котрою цiла метка офiцерiв брязкала острогами та торохтiла шаблями.
- За что это? - i Проценко на закаблуках хитнувся.
- Как же! Тянула, тянула в сад с собой, ни за что не пошла! - стрiльнувши очима, прощебетала та i незабаром скрилася.
- Так ви вже жонатi? - здивувався Рубець.
- З пiвроку, як оженився.
- Я й не знав. Поздоровляю! А що ж ви самi?.. Хiба жiнка недужа?
- Та так… Вона бiльше дома насиджує.
Рубець мав був щось сказати, та тут саме прибiг прислужник.
- Готово-с! - мовив вiн, зостановлюючись перед Проценком i хватко перекидаючи собi салфетку на плече.
- Где? - спитався Проценко.
- Пожалуите-с! - i, роэпихаючи народ руками, вiн побiг уперед геть вiд, вокзалу.
- Ты же куда? - гукнув на його Проценко.
- Там-с! - одказав прислужник, указуючи рукою на цiлу стiну акацiї, що геть чорнiла здалi.
- На кой черт такую глушь выбрал? - спитався суворо Проценко.
- Здесь все заняты-с! Проценко остановився.
- Та ходiмо. Там менше очей буде зазирати, - сказав Книш, i всi рушилиза прислужником.
На кiнцi широкої дорожки, у захистку мiж гущиною акацiй, чорнiла невеличка халабудка, до котрої прислужник довiвши сказав: "Здесь-с".
Посеред халабудки стояв стiл, накритий бiлою, як снiг, простинею, на столi горiли двi свiчки у скляних запонах, кругом столу з бокiв зеленiли ослончики.
- I як тут затишно, - сказав Рубець, сiдаючи i роздивляючись кругом халабудку.
- Так ти ще нiчого i не наготовив? - кривлячись, спитав Проценко,
- Что прикажете-с?
- Черт бы тебя побрал! Хотя бы чаю дал! - вилаявся з досади.
- Сколько прикажете-с? - одно свое прислужник.
- Воно по старому б звичаю, - умiшався Рубець.
- П'ють горiлочку до чаю, - доказав Книш, усмiхаючись. - Я сам такої думки.
- Як хочете. Чого ж ми потребуємо? - пита Проценко. Почалася рада. Книш захотiв биткiв у сметанi, Проценко - перепiлки,. а Рубець здався на їх: хай чого хотять, того й дають, аби скорiше.
- Графин водки! бутылку красного! битков, перепелки, а третье, что есть у вас лучшее?
Прислужник затрiщав, називаючи кожну страву.
- Давай менi котлетiв, то саме по моїх зубах, - рiшив Рубець.
- Отбивных, пожарских, рубленых? - знову затрiщав прислужник. Рубець, не знаючи, яких йому брати, тiльки дивився.
- Пожарских! - крикнув Проценко.
- Хорошо-с, - i прислужник мав був бiгти.
- Постой! Принеси пока графин водки, селедку, там, может, есть у вас хороший балык, икра, то и этого.
Поти прислужник бiгав десь, щируючи, як би скорiше подати те, заказати друге, тут почалася звичайна бесiда. Проценко розпитував про город, про жiнку Рубцеву, про дiтей. Рубець розказував нешвидко, з примовками, з приказками, як завжди розказують повiтовi полупанки, i тим викликав неумисну усмiшку то у Проценка, то у Книша. Рiч затяглася б надовго, коли б прислужник не принiс горiлки i закуски. Коли ж з чистого, як сльоза, скла графив заграв сизенькими смужечками свiту, що падав вiд свiчок на його, приязно забряжчали чарочки, хитаючись на своїх високих пiдставках, тодi зразу забулося про все, про що недавнечко говорилось; очi самi собою упали на графин i залюбувалися тими непримiтними голочками, якими грала бiла горiлка, рука тяглася до чарки, котилась слинка, глядячи на шматочки жовтогарячого балика, чорного кав'яра, срiбно-блискучого оселедця.