І Пріська заплакала. Під плач матері Христя собі почала схлипувати.
— Ось не плачте, ось слухайте, що я вам скажу, — почала Одарка. — Якої вам риби треба? Солоної? Оце завтра або післязавтра поїде Карпо у місто; я йому дам своїх грошей, скажу — ви дали. Хай купить. А ви віддасте.
— Одарко, голубко моя! — замолила Пріська. — Сам господь тобі заплате тим добром, що ти для нас робиш!
— Та стійте, не перебивайте, — почала знову Одарка. — На скільки вам риби? На семигривеника чи на копу?
— Та й на копу буде.
— Ну, на копу. А узвар у мене є. Чи квасолі, чи гороху треба буде — беріть, скільки схочете: у нас все рівно ніхто його не їсть, а вам, може, для пирогів здасться. Нехай Христя іде за мною, бо мені пора, — досі дитина прокинулась, — та й візьме, скільки там треба.
Христя трохи не молилася на Одарку, ідучи слідом за нею.
— Спасибі вам, тітко, велике спасибі! Ви мене мов на світ народили: тепер мати не продадуть чобіт… А то, подумайте-таки, свято іде, старі чоботи зовсім розтопталися, а нові думають продати. Така мене досада взяла, такі сльози обняли, як мати сказала: «Скинь та положи: поки нові — більше дадуть за них…» Так моє серце й заколотилося… Другі ради свят усе нове справляють, а мені чоботи купили, та й ті одбирають! — щебетала Христя.
Одарка пізнала у тому веселому гомоні Христі свою дівочу пору, свої молоді літа. Так і вона колись раділа кожній новині. А тепер?.. «Мана, — думалося їй, — все то мана… Все то минеться-забудеться, як життя гляне у вічі своїм суворим оком… Де та і радість дінеться, де і веселі думки подінуться?.. А подумаєш — щасливі літа: і лихо недокучливе, і сльози на який-небудь час…» І Одарка раділа, слухаючи Христине щебетання.
Не менше раділа й Пріська, сидячи сама собі в хаті… З серця неначе хто камінь зняв, сльози вгамувалися… Думки легенькі такі плутаються в голові… «Сказано, як добра людина знайдеться… сказано-то…» — шепче сама собі Пріська.
ІV
Заступало свято; настав багатий вечір. Поздоров, боже, Одарки Здорихи, Пріська стрічає його неабияк: і страви уволю, і пирогів, ще й осьмушку горілки купила. Всього потроху є, та нікому їсти, нікому пити, нікому привіт дати. Кусаючи пирога, Пріська згадує Пилипа — і плаче… Де вже та їжа піде на душу, як сльози заливають очі?.. За Пріською плаче і Христя. Більше сльозами, ніж стравою, повечеряли обидві — і невеселі полягали спати.
Настало різдво. Поки до церкви збирались-наряджались, поки у церкві стояли-молились, воно і свято здавалося. День випав погожий, сонячний; світ ллється з неба, відбивається на прикритій снігом землі; аж очам боляче дивитися — такого його багато. І не холодно дуже: є морозець, та не цупкий… У дворах, по вулицях, коло церкви, як мурави, народу, та все прибрані у празникову одежу, все вибілені, вимиті… Свято чується і на людях, і в повітрі, зогрітому сонячним світом; дишеться якось легше, на серці затихають муки; на душі — радість, спокій. Радіють за другими Пріська і Христя. Пріська більше у церкві стоїть, молиться; а Христя з дівчатами крутиться по цвинтарю, щебече. Вона так давно бачилася з ними: після Миколи не виходила ні на досвітки, ні до кого на попряхи; як крячка та, просиділа трохи не три тижні коло матері. Дівчата обдивляються її, хвалять стьожки, намисто, серги; любуються чобітьми; розказують, що без неї лучилось на досвітках: як чорна Ївга полаялася з Тимофієм та й до ворожки ходила, щоб помирила; як Федір щодня на досвітках допитувався, чи не бачив хто де її, Христі?
— Він таки тебе щиро любить, хоч батько його за це й лає, — сказала Горпина Педьківна, подруга Христі, висока, білява дівка, перша реготуха на селі.
— А мені про те й байдуже, — одказала Христя.
— От, згадай чорта, а він і роги виставить! — скрикнула Горпина, зареготавшись.
Христя озирнулася. Прямо до їх гурту ішов парубок, високий, білявий, у синьому сукняному каптані, підперезаному добрим каламайковим поясом, у сивій з решетилівських смушків шапці. То був Федір Супруненко.
— Здорові! З празником! — привітався він, підходячи до гурту.
— Здорові! — одказали другі дівчата, а Христя змовчала.