- Де ее так довго забарився, папаша? - стрiла його Христя на порозi, так пишно розряджена у новий одяг: бiлi рукава сорочки, хороше вицяцькуванi квiтками, червоно-гаряча спiдниця як не займеться, одна корсетка з дорогого оксамиту не горiла, та й на тiй, спускаючись з шиї, густо послалися золотi дукачi i рiзних кольорiв намисто. Заквiтчана квiтками пополам з хрещатим барвiнком, бiлолиця, рум'яна, вона так привiтно виглядала своїми чорними очима, що й кам'яне серце трiпнулося б, уздрiвши таку красуню. А хiба ж воно у Колiсника скам'янiло?
Уздрiвши її, вiн аж струснувся. Де й дiвся його недавнiй смуток, ув очах зажеврiли iскорки одради, похмуре лице освiтила легенька усмiшка.
- Та, та, та… он як моя доня нарядилася, - засмiявся вiн швидко та весело. - А я, як дурний, бiгаю по всiх усюдах та морю мою донечку голодом. - I, пiдiйшовши, вiн смачно цмокнувся з Христею.
- Де був? Кажи, де був? До других бiгав? Кращих шукав? - в'ючись хмелиною кругом його i усмiхаючись рожевою квiточкою, допитувалася вона його.
- Грошi розтринькував, дурний! Не знав їх де дiвати, то по городу трохи не стрiчному i поперечному роздавав.
- Нащо? Краще б ти донi хатку купив. Невеличку хатку з садочком. I твоя доня, як мала пташка канареечка, сидiла б там та пiсень щебетала, ждучи свого батенька сивенького.
- А справдi? - подумав вiн. - Куплю, куплю, тiльки не зараз. Дай трошки хоч дух перевести. Зажали твого батенька. Ось готуйся на бенкет. Незабаром бенкет буде.
- Який бенкет?
Колiсник розказав усе Христi. Потiм, граючи очима, почав:
- Ти у мене гарна доня, слухняна, послухаєш мене. Лошаков той великий пан - багато зможе i давно чортом на мене дивиться. От, як буде вiн, перетягни його на мою руч. Перетягнеш - штучну тобi хатину куплю, i не З одним, а аж з двома садками.
- Руку! - скрикнула вона, випрямляючись на увесь рiст. Очi її грали, лице усмiхалося, з хвилини на хвилину вона робилась все краща та краща, мов пишалася: дивися, мов, любуйся… є такий у свiтi чоловiк, котрий устояв би проти моєї красної вроди?.. Хiба твiй Лошаков вистоє?
У недiлю коло Колiсникової квартири, знай, спинялися карети, коляски та фаетони, з їх виходило усяке панство i прямiсiнько простувало у параднi дверi, перед котрими (досi ще не видане диво у городi) стояв страшного росту швейцар iз здоровенною булавою, у парчевому картузi, в каптанi, облямованiм Золотим позументом. Перед кожним ухожим вiн витягався у струну, щось вихитував булавою - тобто честь робив, i пропускав у розчиненi дверi. Народу Зiбралося на те диво подивитися - уся вулиця з обох бокiв запруджене людем, так що пройти трудно.
- Побий тебе сила божа! Що то вiн виробляє? - дивувалися робочi, дивлячись на тi затiйливi вимахи швейцарової булави. - Помаха, помаха пiд носом, та тодi й пускає.
- То вiн дає: понюхай, мов, чим пахне! - вiдказав хтось, i чимала купа пiдняла регiт.
- От церемонiя, так так. Це не по-нашому. Так тiльки у Москвi буває. От i пiди з Колiсником. Первий вiн чоловiк на увесь город, - казали заможнi хазяїни-ремiсники, вийшовши назнарошно подивитися на церемонiю.
- Ну, якого ви бiсового сина зiбралися сюди, очi повитрiщали? - почули вони у розчинене вiкно Колiсникової квартири. - Iдiть собi, поти не порозганяли.
- Сам каже. Сам. Бачили? Бачили? Червонопикий та сердитий який.
- Хто сам?
- Та вже не хто - Колiсник.
- Еге. А давно ти рибою та дохлим м'ясом баришував?
- Пiди ж ти. Забулося. Начальство, бач.
- А знаєте що? Щоб не було напастi якої, краще розiйтись. Чого ми будемо дивитися, як пани дурiють.
- Коли тобi не хочеться, то йди. А ми хоч раз на вiку побачимо на панський бенкет.
- Побачите, поти очi заплюють.
- Та вже ж.
Декiлька пiшло, а на їх мiсце присунуло ще бiльше. Народ запрудив усю вулицю - проїхати з трудом можна.
- Розходьтеся! Розходьтеся! - десь не взялися полiцейськi i почали розпихати людей.
- Чого розходьтеся? - деякi з пообiдавших i хильнувших почали одмагаться. - Iди собi, коли тобi треба.
Полiцейськi начали силувати - народ не слухавсь. Почалося змагання. Коли це де не взялася пожарна з того i з другого боку улицi i ну з двох труб кропити людей. Усi так i кинулись врозтiч. Через пiвгодини хоч би тобi жива людина показалася на вулицi. Нiхто тепер не заглядав у вiкна, нiхто не перечив бенкетовi нi лихим, нi добрим поглядом.
А бенкет розвернувся на всi боки. На здоровенних столах - напиткгв та наїдкiв. Першi стояли у затiйливих пляшках, кухлях, графинах, i сонячне промiння переливалось рiзними цвiтами у їх чистих трунках, другi - на срiбних тарiлках; з-пiд скляних покришок так привiтно усмiхалися до кожного. Пани снували вiд одного столу до другого, цокались чарками, дзенькали тарiлками, стукали ножами, виделками; настала ротам та зубам робота: хто аж давився та запихався пирогами, хто, мов на жорнах, молов на зубах смачнi хрящi смаженої риби, там базiкали, все вище та вище пiднiмаючи голос, там реготалися. Панства було повнi хати: усi предводителi з Лошаковим в галовi, всi члени земства, чимало губернських гласних i Рубець мiж ними. Проценка Колiсник, уздрiвши, теж запросив, i Проценко прийшов. Бенкет вийшов на славу: земськi стовпи зiйшлися з дворянськими стовпами празникувати свято єднання, згоди. Про це в широких красномовних речах говорили то однi, то другi. Лошаков перший пiдняв чарку за земство, за земських робiтникiв, предсiдатель другою чаркою випив за здоров'я дорогих гостей дворян, найщирiших Земських робiтникiв. Колiсник вилив за згоду, за поєднання земства з дворянством. Його проста невеличка рiч подобалася усiм найбiльше, всi закричали: "Ура-ура! за згоду, за згоду!" Пiшли пожадання успiху тим i другим, цокання, цмокання, братання. Полилися трунки рiкою.