— Сволочь какая-нибудь! Дрянь и смеет так отвечать! — гукав лютий Проценко.
А з-за штори донісся до його дзвінкий оклик дзвінкого голосу: «Папаша! папаша! поедем к тебе!»
Папаша щось буркнув, а одвітний поцілунок перервав його бурчання. Незабаром після того усі бачили, як п'яний Колісник, узявши під руку Наташу, повів її через вокзал, садом, прямо до виходу і, гукнувши на звощика, помчався з нею геть-геть улицею.
— Та кого вона назвала? — допитувався Рубець у Проценка, що після того наче опльований ходив по садку. — Мені почулося, наче ім'я моєї жінки.
— А так здуру перше збрівше на ум мення, — одказав Книш. — Хіба ці повії задумуються над чим?
Проценко мовчав, ідучи схилившись коло їх. Він недовго після того зоставався у садку, кликнув лакузу, розплатився, попрощався з Книшем і Рубцем і пішов з садка. Щоб трохи вихмелитись, він не взяв звощика і пішов пішки. Ідучи улицями, думка його, як він не одганяв її, знай, вертілася коло того случаю з арф'янкою, не давала йому покою, будила незірване зло у серці. «Що за мення викрикнула вона тоді? Пистини Іванівни? Яка Пистина Іванівна?» Окроме Рубцевої жінки, він не знав нікого з своїх знайомих. Що Рубцева жінка з ним загравала, він пам'ятає. Та почім же цій повії звісно? Хіба Колісник успів усе розказати?
І він, дійшовши до своєї квартири, з усієї сили потяг за ручку дзвінка, котрий несамовито задзвонив, аж на усю улицю луна роздалася…
ІІ
— Номер! — гукнув Колісник на всю швейцарську першої і розкішнішої гостиниці у місті, увівши під руку Наташку, закриту чорною густою вуаллю, так що і лице її не було видно.
— Сімейний?
— А вже сімейний. Бач, не сам, — кричить Колісник.
— Пять с полтиною, — кидаючи лукавий погляд на Наташку, одказав Колісникові.
— Веди, а не запрошуєш!
— Да я так. Я, видите, кому как угодно. Может, дорогой будет — есть и подешевле, — оправдувався лакуза, виступаючи уперед.
— Веди! — гука Колісник.
Лакуза повів не дуже-то ясно освіченим коридором. Лакуза біг уперед, мов його хто у шию гнав, а ззаду Колісник, ведучи під руку Наташку, поскрипував на увесь коридор своїми чобітьми.
Добігши до одних дверей, лакуза метко одімкнув їх і скрився; поти Колісник довів Наташку до входу, уже лакуза, засвітивши світло, стояв на дверях.
— Це? — спитав Колісник.
— Самый аристократический, — вихваляв лакуза, даючи дорогу.
Номер справді був, як казав лакуза, «аристократический». Вибитий блакитними шпалерами, з важкою на дверях блакитною портьєрою, з узорчатими на вікнах завісами, з дірочок котрих виходила теж блакитна матерія, з блакитною м'якою мебеллю, він здавався якимсь гніздечком, звитим у блакитній блакитності неба. На стіні у золотих рамах висіло здоровенне дзеркало, котре, віддаючи у своєму чистому склі голубі стіни хати, здається, їх ще далі розводило, ширшало хату, з однії робило дві. Під дзеркалом диван, коло його стіл, кругом обставлений м'якими голубими кріслами. Колісник грузько опустився на одно і почав обдивлятися хату.
— Гарно, матері його куля! Гарно! — казав він, усміхаючись усім своїм широким червоним лицем.
— А спальня где? — спитала Наташка.
— Вот, — указав лакуза на другу блакитну портьєру, що непримітне скривала вхід у боковій стіні.
— Посмотрим, — мов велика пані-хазяйка, одказала вона і пішла за портьєру. Лакуза поніс за нею свічку.
— Ничего, хорошо, уютно, — вертаючись, сказала вона Колісникові. — Только, друг мой, еще так рано спать — не напиться б нам чаю?
— Самовар, — скомандував Колісник, і лакуза, як опечений, побіг з хати, його тільки важкі ступні глухо доносились з коридору.
— Это я, папаша, так, — підходячи до Колісника і ласкаючись до його, казала Наташка, — чтобы не дать заметить лакею, что я не твоя жена.
— О, та ти лукава! — промовив Колісник і, ущипнувши злегка за її пухку рум'яну щічку, посварився на неї пальчиком.
— О, папаша! Дорогой папаша! — звалившись на Колісника і давлячи його на кріслі, лащилась Наташка.
— Іч, який чортьонок! Іч, який чортьонок! — гукав радісно Колісник, пручаючись під Наташкою, а вона то гуцала його, то плескала по круглих щоках руками, то хапала за голову і жарко і міцно пригортала його до свого високого лона. Колісник чув, як у неї кров у жилах дзюрчала, як її тривожно серце билося. У його дух захоплювало у грудях, очі грали і горіли, мов свічки.