— Дурочко моя! Більше ждали — менше зосталося.
— Де ж той рай? Як він зветься? — попитала, заспокоюючись, Христя.
— Веселий Кут зоветься.
— Веселий Кут? Веселий Кут. Це біля Мар'янівки?
— Він самий. Знаєш?
— Чула про його. Там палац є. У Мар'янівці такого страховища наговорили про той палац.
— Чого не набрешуть. Звісно, пустує дворище. Без призору валиться.
— Ти мене і в Мар'янівку повезеш?
— Повезу, доню.
— Я в церкву туди поїду. У церкві застану усіх своїх знайомих. Вони не пізнають мене. А я кожного пізнаю. Ото буде радість! А що, як твоя жінка та приїде туди і накриє мене з тобою? Чого ти, скаже, сяка-така? Та й остриже мою голову, оці кучері шовкові?
— І пригадуєш ти все таке нелюдське. Не приїде вона без мого дозволу. Не посміє. Заживемо ми з тобою там, як перші люди жили. Знаєш, як Адам з Євою? Голісінькі… — І в Колісника, як угіль, загорілися очі.
— О-о, старі, старі, з вас усе лихо встає! — лукаво посварилася Христя.
Колісник притис її до себе і своїми товстими губами смачно цмокнув в почервонілу щічку…
Настала осінь: дощі, тумани, калюка невилазна. Христя за всю осінь з хати не виходила: сиділа та від нудьги вишивала сорочки. Намережала та нацяцькувала і собі, і Колісникові. Та хоч би тобі прийшов хто, обізвався живим словом. Якось раз забіг Проценко до Колісника по ділу. Христя сховалася. Вони довго об чомусь балакали. Проценко навіть аж гарячився.
«Він, здається, ще більше покращав», — думала Христя, дивлячись крізь двері у щілинку.
Увечері до чаю вийшла і Христя, сам Колісник покликав. Чай пили купно. За чаєм Проценко розбрехався — все такі смішні побрехеньки вигадував: Христя так реготалася, а Колісник тільки понуро поглядав на неї.
— Ти щось дуже сьогодні реготалася, — сказав він їй, коли пішов Проценко.
— А що?
— Нічого. Чи не захотілося старого замінити молодим? То гляди!
Христя нічого на те не одказала, тільки дала собі слово більше не виходити ніколи, коли Проценко буде. Так вона і робила.
Раз Колісник сам кликав, та вона не вийшла, сказала — недужа. Колісник радів. «Видно, молодчики далися узнаки», — думав він.
Христя діждала неділі, убралася якнайкраще і пішла. Там на улицях люду-народу, як черва, та так і в'ється, так і снує.
Христя наділа чорну сукню, оторочену сивим смушком, сиву смушеву шапочку. Мороз зарум'янив і без того свіже її лице, видавив, наче маляр вивів, круглі викраски на пухких щоках. Така Христя хороша, пишна та свіжа, наче червона ягідка серед білого квіту. Хто не йде — задивляється на неї.
— А це хто така? Хто ця невідома? — щораз почувалася вона, коли переходила повз купу людей.
— Та це ж содержанка Колісникова.
— Оце вона? О-вва-а! Та й важна, враг його матері!
Між чималою купою панянок та молоденьких панійок вона запримітила Проценка. «Ану, признає?» — подумала і напрямилася прямо на його, Проценко ішов посередині і щось щебетав, і регіт молодих панянок весело роздавався навкруги і підохочував його до нових переказів. Христя наближалася все ближче та ближче, уже скільки цікавих очей з-під чорних брів уставилися у неї. «Хто се?» — донеслося до неї таємне шептання. У ту хвилину Проценко глянув на неї. Здається, грім би так не злякав його бистрого погляду і не обірвав веселої розмови, як та несподівана стріча. Погляд його, як стріла, пробіг і зникнув.
— Ти змерзла? — обернувся він до білявої панійки, що йшла з ним під руку.
Пані та щось пропищала, вони розминулися. Христя пройшлася ген вподовж улиці і, повернувши на другу, попливла тихо додому. Надворі смеркалося, мороз дужчав, загорялися ясні зорі у темно-зеленому небі, світилися ліхтарні по улицях. Гомін потроху стихав, по улицях носилися швидкі скрики поспішаючих додому. Христя ішла тихо, повагом, їй було досадно. Бач, дома готовий руки лизати, а на вулиці стріне — одвертається. Де ж пак: він з панянками гуляє, а я що?.. Содержанка Колісникова, та й годі… Від туги у неї аж серце стиснуло. Похнюпивши голову, вона, наче що загубила, сумно плелася додому. Коли се:
— Здрастуйте! Гуляєте? — і перед нею, наче з-під землі, виріс Проценко. Вона мовчала.
— А Костянтин Петрович дома? — попитався знову Проценко.