— Моя матінко рідная! Я думала, ви спите, а ви вже устали! — почула Христя позаду себе голос.
Обертається — перед нею стоїть Оришка. Така ж низенька і засушена, як і вчора була. На обличчі тільки якось перемінилася. Правда, підборіддя її дуже виткнулося вперед і ніс насунувся на самі губи, тільки не така жовта, як учора була, і капельки не страшна, а більше ввічлива та привітна. Очі її такі веселі та добрі, мов вона ними принесла якусь хорошу звістку. Лоб високий з невеличкими зморшками, голова глухо пов'язана чорною хусткою, і тільки на висках крайки начосів біліють.
— Се ви, ба… — мала була казати Христя «бабо», та похопилася: — Орино?
— А ви таки не забули мого учорашнього наказу? — усміхаючись, питає Оришка. — Ох, паняночко! Зовіть мене хоч перебабою, уже мені не молодіти. Я учора жартувала, а ви думаєте справді? Вчора ви чи з дороги, чи, може, недужалося вам, такою виглядали сумною та невеселою. А я, знаючи сама добре, який той сум, мала була розговорити.
— Учора я була, кажете, сумна, а сьогодні яка?
— Сьогодні? Сьогодні — як ота зоря рожева та як сонечко ясна.
— Ого, яка я, — пестливо одказала Христя.
— Така, моя галочко. Коли б ви знали, яка я рада, що це ви до нас приїхали. Така рада, така рада, мовби свою рідну дочку уздріла.
— А в вас, бабусю, була дочка?
— Була, панночко, була. Така вродлива, така тендітна… панського роду.
— Як панського роду? Де ж вона ділася?
— Панського, панського. Давно се було, ще я кріпачкою була… Пан узяв її до себе, та де дів, куди завіз — господь його знає. Казав — до школи здам. З того часу і не чула і не бачила її ніколи. Може, вмерла вже, а може, панує. Господи! Що б дала я, коли б побачити її хоч перед смертю. Одна ж, одна, як те зернятко, та й ту одірвали від матері. — Баба так скривилася, мов її хто обценьками здавив, і дві гірких сльозини покотилися по старому обличчю. — Отаке-то буває! — сказала вона, протираючи очі. — І от тепер, коли забачу кого, зараз і придивляюся, чи не моя, бува, кров, не моя утіха молодого віку? Учора, як ви сказали, що нема ні батька, ні неньки, так і подумала: се ж вона, моя сирітка.
— Ні, бабусю. Я знаю свого батька і свою неньку.
— Знаєте. Хто ж вони були?
Христя зам'ялася.
— Багато, бабусю, казати.
— А багато, то хай іншим разом — кращим часом. Ви ж до нас на все літечко прибули?
— На все, бабусю.
— Ну, то й слава богу. Вигулюйтеся в нас та викохуйтеся. Ви й так нівроку вам, а в нас поживете, зразу почуєте, як поздоровіли. В нас не то, що в городі — кушпіла тобі та смердота. В нас повітря чисте, на груди таке цілюще. Нащо я стара, поти в Мар'янівці жила, — село тут таке недалечке, щороку боліла, а тут стала, наче помолоділа; легко дишеться, веселіше на світ дивишся.
— Тут у вас справді так гарно.
— Тут? Та тут рай божий! Зимою, правда, коли віхола ударить, то сумно самій. А літечко настане — не знаєш, коли воно й перебіжить. Чуєте, яку пташня джеркотняву завела? Отак же тобі щодня. Співайте, співайте, пташечки! Веселіть мою паняночку, щоб вона, було, не засмуткувала тута! — гукнула баба, заглядаючи через вікно в садок. — Ось як трошки обігріє, туман підніметься вгору, підете у садочок, у ліс. Там-то самий рай і є! Та що ж се я розбазікалася? Базікай, базікай, дурна, а діло хай само робиться.
І Оришка кинулася до постелі. Дивно! Така стара та непоказна, а подушками, ще й не малими, мов тими куклами, грається. Підкида їх угору, перебиває на руках і, пухкі та м'які, бережно складає одна на одну. За хвилину, як ту квіточку, прибрала постілочку.
— Умитися дати? Зараз свіжої криничної води принесу! — сказала Оришка і метнулася з хати.
«Невже ж то сон був? — думала Христя, згадуючи про вчорашнє. — Мабуть, що сон, бо мені увиджувалося — я стояла біля вікна, а прокинулася — лежу на постелі. А бабуся така увічлива, балакуча. Зараз її попитаю, як принесе воду».