— Та побий мене боже, коли я хоч краплю бачив! — виправлявся Кирило. — Вони вже з тиждень, як топцюються біля двору. Все питають, чи пана немає?
— А якої ж ти лихої години учора на слободі був?
— Та все ж, бачте, за ліс турбувався. «Коли б, — кажуть, — пан простив нам наші провини та вернув усе, як до спірки було, то ми б уже і ліс йому за сотню рублів окопали». — «А що, — кажу, — тепер уже й назад, коли побачили, що не теє… А я ж вам тоді казав. Пан у нас справедливий, пан добрий. Беріть, дурні, що дає, не входьте в спірку, а то лихо вам буде. Не послухалися мене, от тепер і платіться». — «Та то все, — одказують, — наші верховоди таке роблять: підбили ж, не слухайтеся, мов: обіпріться усією громадою. Громада, мов, великий чоловік. Ми, значить, і послухалися. А воно тепер і виходить, що наші совітчики в стороні, а ми отвічай. Їм, бач, цього і треба було, щоб нас з паном порізнити. Тепер вони, либонь, збираються і городи і ставок у пана заорендувати».
— Хто ж то такі верховоди? — спитав, одходячи, Колісник.
— Та вже ж не хто. Наші слобідські багатирі: шинкар Кравченко та тутешній крамар Вовк.
— Брешуть, паночку! — стрибнувши у світлицю, заторохтіла Оришка. — Не вірте сьому. І Кравченко, і Вовк поважні люди, хазяїни, ніколи не стали б вони підбивати громаду на лихе проти вас. А що вони справді хочуть найняти у вас і огороди, і ставок, то і мені хвалилися. Ми б, каже, добру плату дали панові!
Христя озирнулася — Оришка стояла перед Колісником, розмахувала руками, шамкотіла своїм беззубим ротом, зла та люта, — де й ділася недавня ще Оришка, тиха та ясна!
— Не знаю. Може, воно й брехня, — понуро одказав Кирило. — За що купив, за те й продаю, що чув — те й вам, добродію, кажу.
— Гаразд, гаразд, — махнув на його рукою Колісник і повернувся до Оришки. — А скільки б же Вовк та Кравченко дали за оренду?
— Не знаю, паночку, скільки. Та таким хазяїнам коли яким і рублем поступитися, — то не будете каятися: вони знають, коли і як чому ярміс дати. Не стануть чужого розоряти, як другі. Звісно, хазяїни.
— То скажи їм, хай прийдуть, коли мають охоту наймати, — повернувся він знову до Кирила. — Побалакаємо. А дурних учити треба! То їм оддавай городи, а то і городи що-небудь принесуть, і ліс буде окопаний.
— Що ж, пане, наймете людей? — пита покійно Кирило.
— Нащо наймати? Поки вони в мене в руках, то і самі окопають.
— Ні, пане, вони так не схотять.
— А не схотять — найму! — рішив Колісник. — За їх гроші і найму.
— За двісті трудно найняти.
— Яких двісті? Двісті получив, а ще триста.
— Тих, пане, навряд чи получите.
— Чому?
— Ні з чого брати.
— Знайдеться. Коли нагнуть, то знайдеться. Як опишуть хати та грунти, то заплатять.
— То тоді, пане, чи й ми тут усидимо.
— Чого усидимо?
— Так. Голому, кажуть, розбій не страшний. Запалять так колись, що не похопимся і з душею вирватися.
— Та ну, не лякай! На паліїв є тюрма, є Сибір, є й шибениці!
— Та й те, пане, що тоді від крадіжки не вбережешся. Все, що можна тільки буде украсти, украдуть.
— А очі нащо?
— Та очі є, та що ти поробиш з ними проти такої сили! Ти на двоє дивишся, а вона на двадцятеро.
— Не вірте, паночку! — знову, як потайна собака з-за причілка, кинулася, гаркнула Оришка. — Не буде нічого. Сміло наймайте Кравченкові та Вовкові. То поважні люди, хазяїни, а то — сміття. Розбишаки, шибеники!
— А он же, бач, твій чоловік не рає, — усміхнувшись, одказав Колісник.
— І він бреше, паночку, хоч він і мій чоловік! — не видержала Оришка.
— От і не дурна ж ти? — покійно обізвався Кирило з-за вікна. — Ще я тебе мало вчив, а ти й досі дурною зосталася. Де б за чоловіком руку тягти, а ти йому брехні завдаєш. А все через те, що дурна. Хоч і кажуть, що ти відьма, і бояться люди тебе, а я прямо скажу — дурна, дурна, як чіп, та й годі! Це бачите від чого, пане, вона узлилася на слобожан. Торік була засуха. Люди справді мають її за відьму, хоч вона така відьма, як я вовкулак. Ну, ото, як засуха була, то вони й толкуються: це, певно, відьма покрала росу з неба, давай її викупаємо. Спіймали її раз та й укинули у ставок. А вона ото узлилася та й мститься ото.
Колісник так і приснув:
— Так ти і в ставку жаб полохала?
— Брешеш, поганцю! Брешеш, вонючий, смердючий! І не кидали у ставок, а тільки водою облили, та й годі. Далася б я їм, бісовим шибеникам, укинути себе? Я б їм очі видрала!
— Та хто тебе знав — чи кидали тебе, чи облили водою. Тільки вернулася ти додому, як хлюща, мокра.