Так почувала себе Христя серед широкої просторостi степу, серед теплого польового повiтря, простуючи до розкiшної деревини, з-пiд якої здiймався сизий димок. Чого вона туди йшла? Кого вона там стрiне? Вона не питала себе i в думцi не мала, а так щось невiдоме, наче магнiтом, тягло її туди.
I вона йшла. Ось уже їй видно, що та деревина - темно-зелена липа, товста i висока, широко розставила, мов руки, свої ряснi гiлки, вiд котрих густа тiнь спускалась на землю. Ген вiд неї збоку купа багаття мiж двома сiшками, i на перекладинi чорнiють казанки; коло їх молода дiвчина з переписаним сажею лицем зiгнулась i, держачи ложку в руках, знай, погляда то на той, то на другий. Сонце виткнулось з-за гiлки, снопом пада на її чорну шию, незап'яту голову - вона не примiчає. Зате в холодочку, обпершись спиною об липу, сидить ще не стара молодиця i, мугикаючи, корписа голкою якесь шитво. Чорнява дiвчинка коло неї очей не зводить з блискучої голки, а по другий бiк кучерявий хлопець спить, розвернувшись на м'якiй травицi. Лице молодицi бiле та повне, одяг хоч простий, та пишний, тонка сорочка штучно мережана квiтками, червчата плахта з голубою попередницею. Не то що в дiвчини - i сорочка товста, брудна, i тiльки двi лихеньких дерги обвились кругом стану. Так i видно, що дiвчина - наймичка, а молодиця - господиня. I лице її Христi якесь знайоме. Десь вона бачила, та не пригадає. Христя пiдiйшла ще ближче.
- Гляди, Килино, не перевари, - тихим голосом обiзвалася молодиця. Дiвчина посунула ложку в казан, захопила щерби i, подувши разiв скiльки на неї, сьорбнула.
- Ще, господине, раз закипить, та й буде, - повертаючись до молодицi, сказала дiвчина.
- Гляди, не перевари, щоб не прийшлося лопатки скуштувати, - знову сказала молодиця i, усмiхнувшись, зиркнула на дiвчину. Погляд її темних очей зразу перескочив на невiдому, що рукою подать стояла проти неї.
- Христя! - скрикнула молодиця i, кинувши шитво, знялася з мiсця.
- Одарка! - здивувалась Христя i кинулась до молодицi. Мiцно вони обнялись i поцiлувались. Дiвчина, що була коло варива, дивуючись, поглядала на панночку, що невiдомо де узялася i тепер цiлувалась з її господинею.
- Боже! А я вже думала, довiку не побачу нiде Христi! - скрикнула радо Одарка. - Сказано: "Гора з горою не зiйдеться, а чоловiк з чоловiком стрiнеться!" От не знав Карпо, коли на косовицю виїхати, та зостався дома. Бджоли рояться, так вiн коло їх. А як же вiн бажав тебе бачити, Христе! Як навiдалась до нас Горпина та розказала, що то за панночка була у церквi… Боже, як вiн шкодував, що не довелося побачитися з тобою, побалакати. А ти бач, Христе, якi великi мої дiти виросли. Ото Миколка спить, набiгався по жарi, знемiгся, сердешний. А то - Оленка. Оленко! Пiзнала тьотю Христю? - повернулася вона до чорнявої дiвчинки.
Христя пiдiйшла до дiвчинки i, поцiлувавши в чорняву головоньку, сказала:
- Пiзнаєш, Оленко, хто я?
Оленка блиснула оченятами i, показуючи два рядочки своїх дрiбних зубкiв, промовила: "Не знаю".
- Не знаєш? - сказала Одарка, узявши дiвчинку за щiчку. - Це тьотя Христя. Мала ще тодi була ти, як тебе вона на руках носила.
Оленка ще утiшнiше усмiхнулась.
- Сiдай же, Христе! сiдай, моя голубко! - повернулась Одарка до Христi, - та розкажи, як же тобi живеться? Бач, ти стала тепер якою? i не пiзнати. Христя, опускаючись коло Одарки на траву, глибоко i важко зiтхнула.