І стара, курноса, мов сова, Вовчиха почала повертати Христю на всі боки, заглядати у її лице, у вічі:
— Змарніла, дівко, споганіла… Журилася? Нічого: молода — перетерпиш… А тут нема мені одбою від хлопців за тебе: чому та й чому, тітко, Христя до вас не приходить? А я почім знаю — чому? Підіть, кажу, довідайтесь. І сьогодні забігав один… Чи буде Христя хоч у колядці?
— Я знаю, хто забігав, — умішалася Горпина.
— Ні, не знаєш.
— Так скажи, хто? — спиталася Христя.
— Ага, хочеться знати… хочеться? Не скажу ж за те, що не приходила.
— Як же його ходити? — виправлялася Христя. — І гріх, і мати не пускають.
— Потурай гріхові… А матері скажи: хіба вона не була молодою?
Розмову перервали три-чотири дівки, що, запихавшись, убігли у хату.
— Бач! Вони уже тут; а ми, дурні, за ними бігали. Прибігаємо до Горпини, кажуть — пішла до Христі. Приходимо до Христі — аж у неї і хата закручена. Поцілувала Химка у ломаку та й назад вернулася.
— Брешеш! Сама цілувала, а на других звертає, — одрізала Химка.
— Та то Маруся цілувала, — додала третя дівчина, ще підліток, указуючи на свою старшу сестру.
Маруся тільки закопилила губу. Дівочий клекіт на хвилину затнувся.
— Чи ще багато наших немає? — спитала, обдивляючись гурт, Горпина. — Немає Ониськи та Ївги. Знаєте що? Поки вони прийдуть, заколядуймо матері!
— Давайте! давайте! — підхопили другі.
Горпина вискочила уперед.
— Благословіть колядувати! — гукнула.
— Колядуйте! — відказала Вовчиха.
Дівчата стали в коло; одні питали: «Якої?», — другі відкашлювалися. Горпина почала…
Зично її голос роздався серед хати, мов бренькіт голосної струни або забій у дзвона… Здавалося, то черниця скликала на молитву своїх товаришок. Усі притихли, слухаючи того вигуку…
Це зразу усіма голосами підхопили:
І знову вигук, і знову «славен»… Колядка була довга-довга. На кінець наспіли і ждані: Ониська — мишаста і Ївга — товстуха.
— Оце насилу вирвалися! — виправлялася Ївга. — Забігаємо до однії — пішла, кажуть, туди; до другої — у другий край. Як пішли шукати, як пішли бігати — насилу допиталися. А тут ідемо до вас — стрівають парубки: «Куди, дівчата, чешете?» Ми від їх, а вони — за нами… Насилу втекли!
— А Тимофія б то і не бачила? — спитала, усміхаючись, Горпина.
Широке, чорне лице Ївги ще дужче почорніло; очі заблищали.
— Хай він тобі на шиї повіситься! — сердито одказала Ївга.
— Тю-тю, дурна! Я жартую, а вона — навсправжки, — виправляється Горпина.
— От ще погризуться… А — гріх! — умішалася Вовчиха. — Свої, та й не миритеся… йон, йон, йон! — І стара захитала сивою головою.
— Чого ж вона мені очі вибиває Тимофієм? — не вгамовується Ївга.
— Ївго! годі! — умішалося декілька дівчат.
— Годі вам змагатися; пора збиратись! — підказали другі.
— Пора, пора… Прощавайте, мамо.
— З богом, діти, щасливо. А колядку пропивати — до мене.
— До вас! до вас! — І цілим гуртом повалили з хати.
Ніч ясна, морозна. Півмісяць високо плаває у чистому небі, горить; кругом його стовпились зорі: як рій коло матки, як горішки коло доброго крайця хліба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а він, зрадівши, так висвічує на все небо, так вистилає своїм світом укриту білим снігом землю, горить в однім місці сизим огнем, у другім зеленим, у третім червоним, аж жовтогарячим, — мов хто розкидав дороге намисто по землі. В повітрі тихо, холодно, і морозне стоїть воно й не поворухнеться, тільки давить своїм холодом, аж дихати важко, аж встояти не дає. По селу скрип, луск, гвалт-лемент… Там рипить більше десятка ніг, перебігаючи вулицю; під хатою чується: «Благословіть колядувати!», а там, з далекого краю, доноситься і сама колядка… Черідка високих голосів мчиться понад селом, будить застигле холодне повітря, веселить криві улиці, дратує собак по дворах… Живе, гуляє Мар'янівка! Світло горить у кожній хаті; у кожного свої гості, а не гості — то свято.
Дівчата, вискочивши з двору Вовчихи, розкинулись на невеличкі купи. Горпина і Христя — одна коло другої.
— Про кого то мати натякала? — спитала Христя.
— Про кого? Звісно, про Федора! — одказала та й одбігла до других. Христя трохи одстала. «Та невже той Федір так убивається за мною? — думала вона. — Питав, чи буду я? Підожди, стріну я тебе де-небудь, уже ж правди допитаюся; та вже ж і за ніс поповоджу!.. Коли каже твій батько, що з ума тебе звела, — хай недурно каже!» — нахвалялася Христя. Їй так гарно, так радісно на душі, легко на серці… Є той, що і за нею побивається, її любить… Вона не зробить так, як чорна Ївга зробила, та й ще сердиться, коли їй натякають на Тимофія. Ні, вона не сама оддасться до рук, а візьме його в свої руки. Христя усміхнулася, пригадуючи, що б його зробити таке Федорові, як стрінеться? На неї найшла та дівоцька жартівливість, якої вона давно вже не звідувала.