— Що там таке? — почувся неспокійний голос Кирила, і він убіг у хату.
— Ті-і… лишечко! — тільки і вимовив він і зараз кинувся до Христі. — Панночко, панночко! Оханіться! Господь з вами! То на слободі горить, від нас далеко. Не бійтеся.
Людськеє тихеє слово, слово утіхи, покоєм війнуло на неї. «Це ще не страшний суд, коли такий ласкавий голос роздається біля неї», — подумала вона і, хоч не вставала з долу, оже затихла.
— Устаньте! Господь з вами! Нуте, я вас підведу! — сказав Кирило, беручи її під руки.
За поміччю його Христя устала. Він мерщій постановив стула, і вона, як вальок глини, повалилася на його.
Вона сиділа якраз лицем до пожежі. Поперед неї у страшній нестямі закостеніла Оришка, ззаду, держачись за стула, стояв Кирило. Він стеріг її, щоб вона знову не впала.
А пожежа все розгорялась та розгорялась. По сторонах тих двох високих куп огнів здіймалися нижчі, зливалися і страшенно іскрили. Та тепер уже не так було страшно. Чутно, що прокинулись люди, з безнадійним криком і лементом чулися голоси помочі і рятунку: «Води! Води! Мерщій води! Де відра? Давай сюди відра! Лий! Ламай тини! Налягай! Налягай!..» І тріск, і ляск, шкварчання води — все те злилося докупи.
— А як по моїм примітам, то се Кравченко горить, — сказав з-за спини у Христі Кирило.
Оришка, неначе хижа птиця, повернулася до його і зразу кинулася з хати.
— Ку-у-ди! — гукнув Кирило, ухопивши ззаду за сорочку. — Ні з місця!
Оришка, застогнавши, ухопилась за лице руками.
— Ох, він… він… Запалили… запалили… — зашипіла вона своїм глухим голосом.
— Хто запалив? Кравченка запалено? — боязко спитала Христя.
— Та не слухайте дурної… Ще хто його знає, від чого то пожежа, а вона вже плеще «запалили», — сказав Кирило.
— Запалили, запалили! — не вгаває Оришка, бігаючи від нестяму по хаті. — Далебі, запалили! Не я буду, коли не запалили! Де тому огню узяться? Юдами запалено!
— Та перестань, чортова сорока! — скрикнув Кирило на неї. — Мов той дурень товче воду — одно своє: «Запалили! запалили!»
Кирило такий, що побігти б і на слободу порятувати, так дворище ні на кого покинути. Дві одурілі від ляку баби були небезпечними сторожами, так що й коло їх, наче біля малих дітей, приходилося ходити, доглядати. Кирило то вговорював Христю, то гукав на Оришку, поки огонь, не зробивши свого, почав помалу стихати. Його несита жага та ненажерливість, ковтнувши своє, притомилися, довгі язики уже не здіймалися вгору, не лизали чорного неба, а купою багаття трусились на самій землі. Зате тепер гомін людський, їх крик і гук росли, ширились. Здається, вони зраділи, що здолали ненаситного звіра, і зразу всі загомоніли у сто язиків, загукали у сто ротів. То був неясний гомін і гук, але він давав ознаку, що вже минулася та лиха година, що його знімала, що настав інший час, час запомоги та клопоту про минуле.
— Утихло, слава богу! — зітхнувши, сказав Кирило і пішов з хати.
За ним слідом почовгали Христя і Оришка. Усі троє вони зійшли над гору і стали.
Унизу над ставом по землі купою золи і огню розкинулась чимала пожежа. Сині зайчики бігали по ній із краю в край, підскакуючи знічев'я угору. По ліву руч ставок миготів своїм чорним плесом, на його холодній та тихій хвилі, у його безодній прозорості, наче у дзеркалі, відбивався червоний огонь. Здавалося, горіло і зверху землі, і зісподу. Кругом ставка, по березі і геть поза пожежею, начіплялося люду-люду — баби, жінки, діти чорною стіною стояли і дивилися, як за поміччю чоловіків боролися дві страшні сили — огонь з водою. А поверх усього у темному мороці ночі під чорним небом віялось, жевріло зарево, досвічувало робітникам своїм червоним світом, даючи ознаку далеким людям про чиєсь тяжкеє нещастя.