- Все… слинить… якби пiймав за патли та одвiяв на всi боки, то не слинила б… - толкувалася Оришка сама з собою.
- Чи ти пак знаєш, хто ся панночка? - спитав Кирило, увiходячи у кухню.
- Уже чи ти знаєш. А я давно бачу, що шмат повiї, - гарикнула з серцем Оришка. - Видно, чим не вгодлв сьогоднi. Чуєш, як заводе? - додала вона, мотнувши головою на свiтлицю. Звiдти доносилося важке схлипування.
- Та то хай собi вони як знають, - одказав Кирило. - Погризлися - i помиряться. А тут хто вона, он в чiм смак. Ти знала старого Притику? Оришка мовчала.
- Що змерз у миколаївський ярмарок? Прiська, його жiнка, як умерла, то нiчим було i ховати… Здiр на свiй кошт ховав.
- Ну, то що? - спитала Оришка.
- Це ж їх дочка - Христя. Сьогоднi од здорiв приходить парубок, стiльники принiс. Питає Христi. Чи не збожеволiв ти, думаю, якої тобi Христi, у нас i в дворi такої не чугно. Коли тут i вона - сама виявилася. Тодi тiльки я признав, що вона справдi, її обличчя, її й голос. Он куди нашi стрибнули!
- Багато честi! О, багато честi! - крутячи головою, одказувала Оришка.
- Та честi-то небагато. А бажалося б знати, як вона дiйшла до сього?
- Нужно… куди пак, як нужно!
- I краще робиш, Оришко, що не дознаєшся, - несподiвано обiзвався до них з сiней третiй голос. Кирило i Оришка зиркнули - на сiнешнiх дверях стояв Колiсник.
- А тобi, Кирило, уже старому дурневi, i стид у бабськi речi умiшуватись! Краще б дивився за лiсничими, щоб не пускали чужого скоту на молодняк, - додав вiн i потяг у свiтлицю.
Оришка глянула на Кирила i усмiхнулася, а Кирило, поскромадивши голову, мовчки потяг з хати.
- От тут послухай, що за тебе Кирило з Оришкою трахтують! - сказав з досадою Колiсник Христi, увiйшовши в свiтлицю. - А все твiй язичок наробив.
Христя, припавши до подушки, мовчала. Кревний плач її пройшов, та нiма мовчазнiсть, що наступає пiсля гiркого плачу, найшла на неї, склепила уста, скувала серце i душу. Туди тепер нiщо не доходе i нiзащо не дiйде. Нi гiркi докори, нi криклива лайка-буча. Серце закрилось, не чує, душа бажає спочинку, одного спочинку, i байдуже їй, що робиться около. I Христi було байдуже. Вона лежала головою в подушку i, не повертаючись до Колiсника, мовчала. Той походив-походив по свiтлицi i знову сумний потяг з хати.
"Ну та й день сьогоднi видався! Уже й день!" - думав сам собi Колiсник, ходячи по садку на сонячнiй спецi. Вона, здається, i трохи не дiймала його, хоч пiт обливав i лице, i шию, i груди. Що йому ся спека, коли бiльше пiдпiка його ж середина? Ще недавня невдача з слобожанами за спаш не заволоклася забуттям, як сьогоднi ота рева пiдновила, пiдложивши до серця ще пекучiшого огню. Уже все за себе розплескала, позаводила зводнi якiсь. Це ж усе дiйде туди, куди треба доходити. Будуть тi, що донесуть до жiнки i вложать в її уха. I так менi життя немає через неї, а тут ще - на та цить!
Колiсника наче злi комарi кусали у потилицi, так вiн її раз по раз скромадив, ходячи похнюпившись по садку.
- Пане! А пане! - гукнув з гори Кирило.
- Чого?
- Тут до вас чоловiк приїхав!
- Який там чоловiк? Чого? - допитувався Колiсник, виходячи на гору.
- Здрастуйте, - привiтався до його приїжджий середнiх лiт чоловiк у синiй суконнiй каптанинi, у добрих юхтових чоботях, у картузi замiсть шапки, Лице його сите, гладко виголене, вуси рудi, трошки пiдстриженi, голова розчесана пiд продiл. Все це давало ознаку, що приїжджий не простий собi чоловiк, а заможний i поважний хазяїн.
- Здоровiї- одказав Колiсник, заглядаючи у яснi приїжджого очi.
- Я до вас по дiлу, - сказав той, виступаючи уперед i кидаючи Кирила позадi.
- По якому, кажiть, - депитуеться Колiсник.
- Та, бачите… - i приїжджий запнувся.
Колiсник помiтив, що приїжджий не хотiв казати свого дiла при Кириловi, котрий стояв назадi, i, повернувшись, повiв приїжджого у садок.
- Я чув, ви лiс продаєте, - почав приїжджий, спустившись геть з гори.
- Продаю, - одказав Колiсник. - Коли добрий купець знайдеться, чому не продати?
- Та так, так. Так от я, їдучи на луку, i завернув до вас попитати, як ви продаете: чи увесь, чи по частях?
- А ви ж хто такий будете? Звiдкiля?
- Та я Карпо здiр з Мар'янiвки. Ви, певно, мене не знаете, а от… - i Карпо знову зам'явся. - Христя знає.