— Ходімо проходимся, — тихо вимовила Христя.
— Ходімо, голубко, ходімо! Коли б ти знала, яка я рада тобі! Килино! Чи не пора кашу здіймати?
— Ще трохи не впріла, — відказала Килина.
— Ну, ну! Гляди ж мені, пожалуста. Щоб косарі не сказали: ото мудрі хазяйки — і каші не вміють зварити. Дивися очима, а ми от трохи походимо. А ти, Оленко, посидь тута та стережи мого шитва. Тільки й сама, гляди, не наший матері такого, щоб не прийшлося розпорювати. Ми, дочко, зараз і вернемось, — порядкувала молода та здорова Одарка, повертаючись то сюди, то туди.
— Кажи ж мені, Христе, розказуй усе за себе, — замовила Одарка знову, як вони удвох одійшли вже геть од липи і пішли по свіжих покосах. — Не втаюй нічого. Ти знаєш, як я тебе любила і люблю. І матір твою любила, і тебе за рідну сестру маю. У селі, як дозналися, що то ти була у церкві, — Горпина по всьому селу рознесла та все просе: «Не кажіть, будь ласка, Федорові. Як призналася, — каже, — що вона Христя, то мов мені ніж у серце вгородила. Так у той час і подумала: це ж вона за моїм Федором прийшла!» Так ото як дозналися у селі про тебе: «Нічого, — кажуть, видно, вірою і правдою Колісникові служе, що в такі шовки нарядив її». Одні завидують, другі лають. А я думаю: «Як можна другого судити, а про себе ніхто нічого й не скаже. Може, думаю, лиха година заставила ті шовки начепити, може, коли б можна давнє вернути, то чоловік дав би одну руку одтяти, аби воно вернулося», — весело торохтить Одарка, ведучи перед. А за нею Христя — похилилася. Іде і, мов граблями, волоче за собою ногами свіжі покоси.
— Чого ж ти одстаєш, Христе? Ти знову плачеш? — повертаючись, питає Одарка. — Хіба воно справді так недобре тобі живеться? Кажи ж бо!
— О-ох! — зітхнула важко Христя. — Що мені казати тобі? Ти сама добре усе одгадала. Коли б ти знала, яка мене туга їсть, який жаль проймає. Після того разу, як побувала я у Мар'янівці, як своїми очима побачила своє давнє, не найду собі я покою. Усі люди — як люди, у всіх є про що клопотатися, об чім боліти, є те, що тягне до себе, життя скрашає… і в мене не без його. Тільки другі ним живуть, а я — я ночами боюся пригадати… У других воно під боком, а в мене… глибокий яр… непроходимий яр нас розділяє. Я — по сей бік, воно — по другий. І видно мені його, і мане воно до себе, і хочеться мені перейти. Та от і досі тиняюся, не знаходжу переходу. І не знайду, здається, ніколи. Так і тинятимуся, доки не пропаду або не звалюся у той яр глибокий… — Христя зітхнула і замовкла.
— Щось не розберу я тебе, Христе, про що це ти кажеш, чого жалієш, за чим шкодуєш?
— Не розбереш? Трудно те, Одарко, тобі розібрати? Добре тобі, сама ти кажеш: у тебе своє хазяйство, чоловік і діточки. А в мене? Оце шовкове ганчір'я, що почепили на мене, щоб я другим очі скрашала? І ніхто тебе не спитає: чи до душі воно тобі, чи по серцю? Носи та тіш другого.
— Все-таки я не розберу тебе, Христе. Тобі шкода, що в тебе нема свого господарства, чоловіка, дітей?
— Ні, не того! Не того! — замахала руками Христя. — А того, що немає мені притулку на всьому світі.
— Та ти ж живеш — і дай, боже, всякому так жити — і не холодна, і не голодна, і зобута, і зодіта, — умішалася Одарка, та Христя мов не чула або не хотіла слухати і далі гукала:
— Немає нічого рідного, до чого б я прихилилась, що б мене привітало, гріло. Немає того, про що б я сказала: оце моє і ніхто його не одніме від мене. Все чуже, і я чужа. Як та безпарна птиця, ношуся від деревини до деревини, від гілки до гілки, де б зобачити чуже гніздо і пересидіти в йому ніч темну… Яке діло їй, що та невеличка пташка буде гибіти під листям на дощі. Аби їй було тепло і покійно… Хіба ж це життя, Одарко? Хіба такого життя мені бажалося?
Одарка задумалася. На її білому та повному личку лягла глибока думка, тонкі та рівні брови її зсунулися докупи.
— І як подумаю про те, Одарко, — знову почала Христя, — як подумаю, то не знаю, де б і ділася. Куди мені втекти? Де сховатися?
— Нікуди не втечеш ти сама від себе, нігде не сховаєшся, — похитуючи головою, сказада тихо Одарка.
Христю наче холодом пройняли ті слова.
— Що ж мені робити, Одарко? Як бути? — боязко замовила вона. — І чого мені досі се ніколи на думку не сходило? А тепер з голови не вижену! Уже я думаю, чи не пороблено мені? У нас, ти знаєш, є баба Оришка, Кирилова — жінка. Страшна така. З першого разу вона мені відьмою здалася. І сни на мене такі посилала… страшні сни! У Мар'янівці, як сміялися чогось, а вона і каже: «Не смійся, не смійся. Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде». І з того часу наче гарячим подихом пройняла мою душу… Чи не вона, бува, поробила що зо мною? Чи не вона заподіяла мені се?