— Бог його знає, Христе, бог його знає. Може, й вона. Бувають такі очі, бувають і слова такі. Нащо ж ти держиш її коло себе? Хіба не можна її відіслати?
— Як же її відіслати?
— Як? Сказала б своєму старому. Невже він тебе не послуха? Він же, кажуть, кохає тебе — душі не чує.
Христя задумалася. Пройшла скільки ступників мовчки. Це ззаду щось залопотіло.
— Мамо! Мамо! — почувся крик дітський.
Одарка і Христя повернулися. Прямо до їх без шапки мчався хлопчик. Голова його розкуйдана, очі грають.
— Ось і Миколка, — обізвалася Одарка. — Виспався, сину? Чому ж не поздоровкаєшся з тьотею Христею? Чому не даси чолом?
Миколка, веселий, підскочив до Христі і протяг руку. Та взяла його за голову і поцілувала у лоб.
— А який він великий виріс! І не пізнати.
— А я вас зразу пізнав! — одказав Миколка.
— О-о! Хіба я все однакова? І не постаріла?
— Ні, не постаріли. А ще мов стали кращі — молодші.
Одарка дзвінко зареготалася:
— О-о, ти в мене розумний! Тільки без шапки бігаєш по сонцю.
— А учитель казав, що по сонцю бігати здорово. Що панські діти бояться сонця, то такі вони і блідні, замлілі.
Одарка ще дужче засміялася.
— А що там Килина робе? — спитала.
— Килина уже поздіймала казанки. Жде вас, щоб скликати обідать.
— Так ходімо, ходімо скоріше, — приспічила Одарка, повертаючи назад. Христя собі потяглася за нею.
— Мамо! і тьотя Христя будуть з нами обідати? — спитався Миколка.
— Того вже, сину, не знаю. Коли ласка її, то й пообіда косарської каші.
Христя ішла ззаду й мовчала.
— Ви, мамо, попросіть її обідати. Хай вона з нами буде обідати. Та й за ліс попросите… Знаєте, що батько казали? — підстрибуючи, плеще Миколка.
— Цисс! — засичала Одарка, і густа краска вкрила її біле лице. Христя глянула на сина, глянула на матір і почула — щось гірке та холодне коло її серця повернулося. Їй здавалося: та щира привітність Одарки, та її ввічливість та шаноба мали за собою якусь скритну надію, котру вона досі не показувала і котру так несподівано розмолов балакучий Миколка.
Христя, як не просила й не благала Одарка зостатися обідати з нею, не зосталася, а, розпрощавшись, похилила луками додому.
— А яка пишна тьотя Христя, як панночка. Я брехав, коли казав, що пізнав її, я її зовсім не пізнав, — плескав Миколка матері, стрибаючи на одній нозі, коли вони вернулися під липу.
— Геть! Не в'язни, осоружний! — скрикнула мати і сердито подивилась на сина. — Хіба ніхто не знає, який ти брехун? І не пізнав, кажеш, а зараз розклепав усе перед нею. Яке тобі діло було патякать, про що наказав батько? Сама я без пам'яті або не знаю, коли що сказати. Дурень!.. — Червона та сердита, вона почала куштувати кашу.
— І трохи не солона! А куштувала, кажеш? — гримнула вона на Килину.
— Я ж мов до смаку солила, — несміло одказала та.
— До смаку? Добрий у тебе смак! Дай солі! — і по цілій жмені вона бурхнула в той і другий казани.
Хоч потім косарі, зійшовшись на обід, і казали, що каша з сільцею, та Одарка не чула. Зігнувшись над своїм шитвом за товстою липою, вона думала: «Уже мені оці діти! Що не задумаєш, як не криєшся від них, а вони зразу усе розплещуть… Ну вже і діти!»
X
На третій день Колісник вернувся сердитий та хмурий; діло за спаш він програв. «Що воно за суддя? Який він суддя? «У вас, — каже, — нема ні свідителів, ні поличного». Нащо ті свідителі, навіщо поличне? Хіба я стану брехати? Ти ж суддя! Ти судиш по своїй совісті! Я, значить, по-твоєму, брешу. Ну, вже ж доживемо до нових виборів. Пустимо тебе, голубе, сторч головою! Хто тебе вибирає? Мужики вибрали б? Дожидайсь, поки виберуть!» — толкувався він, лаючи і суддю, і лісника, і слобожан.
На четвертий зрана сидів він у світлиці і пив чай, що Христя наливала. Знадвору у розчинене вікно доносився якийсь гомін: чувся чужий чийсь голос і Кирилів.
— Тут такої, парубче, немає, — казав Кирило.
— А мені хазяїн і хазяйка веліли у двір іти і спитати Христі Притиківни.
Христя, почувши своє мення, кинулася до вікна. Підійшов і Колісник. Коло замчища стояв перед Кирилом молодий парубок і держав у руці щось кругле, у білу хустину загорнене.
— Що там таке? — гукнув Колісник.
— Та се парубок з Мар'янівки, — одказав Кирило. — Шука якусь Христю Притиківну. Я кажу, що такої у нас зроду не було, а він одно домагається, що сюди.