Як не пригадує Христя, як не розкидає свою споминку — нічого не пригадає.
Помацки покралася вона до оддушини, що сіріла вгорі. Стала проти неї, простягає руки, хоче піймати, а оддушина все мов вище та вище підіймається… Вона аж навспинячки стає… махає рукою і об залізну штабу торкнулася пальцями. Холодом пронизало її наскрізь. «Та се тюрма!» — трохи не скрикнула вона. Вона у тюрмі, вона… За що? Сльози давили її. Видно, щось зробила вона, коли її вкинули у тюрму. Оце так! Ще вчора була між людьми, їх клопоти клопотали її, а сьогодні одрізалась від їх навіки сими чотирма стінами. Ще вчора качалася на м'якій перині, панувала, а сьогодні — на гнилій соломі, у тюрмі. Так се та напасть, про яку плескала баба Оришка. Господи! За що ж, про що? Кому вона лихо заподіяла, кому хоч бажала чого злого?
Сльози градом полили з її очей, і вона, припавши лицем до колючої соломи, неутішно плакала. Кругом неї чорна ніч і тиша незамутна, і тільки її важке та гірке зітхання порушує ту німу тишину.
Довго вона плакала, поки знову забулась-заснула. Прокинулась — крізь невеличке віконечко під оселею, перевите залізними штабами, пробивався ясний сонячний світ; по жовтій соломі стрибає він, наче хто іскри розсипав, а кругом морок. Стіни, покриті цвіллю та чорними плямами, здавалось їй, зступилися, наміряючи її придавити. З якогось далека доносився до неї стук, гомін. Ось наче над її головою щось загарчало, і не примічені нею двері розчинилися.
— Эй ты! Спишь там али околела! — хтось обізвався. — По-барски почивать изволишь. Подь сюда.
— Се я? — спитала Христя.
— Да ушь не кто — ты.
Христя підвелася — на дверях стояв москаль.
— Да живей, живей! Што, словно неживая? — гукав він на неї.
Невмита, нечесана, вона як устала, так і пішла за ним, думаючи, на яку ж се нову муку ведуть її.
Її увели у якусь здорову хату.
— Посиди здесь. Паабажди, сичас пристав выйдет.
Тоді тільки догадалася Христя, що то вона була в чорній при поліції. І ще більше здивувалася, коли перед нею появився Книш.
— Ага, се ти, прачко, се ти, співухо? — замовив він. — Що ж, ти добре виспалася у моїй панській опочивальні? Опочивальня добра, і м'яка, і тиха, не то що в Колісника на перині.
Христя, стоячи перед ним, заплакала.
— Чого ж ти плачеш? Хіба я тебе б'ю? — пронизуючи її гострим поглядом, сказав він. — Годі ж, годі. Перестань. Скажи краще, що ти знаєш про Колісника. Чого він повісився? Може, сама і помагала?
— Я? Я якби знала, що таке буде, то нізащо із дому не йшла.
— Хіба тебе дома не було? Де ж ти була?
Христя розказала все, все, як було, не втаїла і того, що Проценко нашіптував їй.
Книш тільки свиснув і заходив по хаті, позираючи скоса на Христю.
— Що ж ти тепер будеш робити? — не швидко спитав він після того, як вона замовкла.
— Що ж мені тепер робити?
— Станеш у горничні до Проценка?
— Чого я там у нього не бачила? Мені коли б вернули мою одежу.
— Угу. Одежу? — промугикнув Книш і знову заходив по хаті. — Ти краще зостанься у мене.
— Чого я тут зостануся? Щоб блощиці з'їли?
— Ні, не там. Не в чорній. А там, на моїй половині.
— Та й що?
— Та й нічого. І одежу візьмеш, і оправити тебе швидше можна. А то, знаєш, поки діло скінчиться, то справді блощиці попотнуть.
У Христі голова похилилася. Он куди знову кинула її доля, он на яку стежку напрямило її безталання. А вона думала уже… Що вона думала? Ні, ще вона не пропаща, коли її врода не зносилася. І Христя так спідлоба стрільнула на Книша своїми чорними очима, що по його широкому обличчю наче сонце заграло.
— Так ти… согласна? — запинаючись, спитав Книш і, підійшовши, узяв її за круглу борідку.
Христя лукаво опустила очі.
— Ну, глянь же! Глянь на мене! — увесь тіпаючись, зашептав він.
— Я нічого не їла. Мені їсти хочеться, — придавлюючи злегка своєю щокою його руку, мовила вона.
Він, наче що опекло його, зразу висмикнув руку.
— Іванов! — гукнув.
Перед ним наче з-під землі виріс москаль.
— Одведи її до мене. Та дай їй їсти. Самовар готов?
— Готов, ваше вскоблагородіє! Слушаюсь, ваше вскобродіє! — і він повів Христю на приставську половину.
А ввечері Христя удвох з Книшем уже розпивали чаї. Пляшка рому стояла на столі. Книш раз по раз підливав з неї у свій і без того темний стакан. Лице його, як жар, жевріло, а очі, наче розпалені углі, горіли. Він вів веселу розмову, щипаючи раз по раз її пухку щічку. Христя пестилася, то опускала очі додолу, то стріляла ними так, наче наскрізь хотіла Книша пройняти, їй було весело. Теплий чай, привітна розмова і гріли, і веселили її. Один раз, коли вона простягла руку до пляшки, щоб собі у чай налити, їй здалося, наче синє Колісникове лице з зажмуреними очима виглянуло з-за пляшки. Вона струснулася і линула рому більше, чим треба.