— Я не домагаюся панської ласки, — одказав сіряк, — а я прошу робити по закону.
— Ну, что же, баллотировать, так баллотировать! — сказав Лошаков, дивлячись на часи. — Пора же и обедать.
Кинули на шари і вибрали Рубця 75 голосами замість 50.
— Ну что, вы удовлетворены? — спитав Лошаков сіряка, виходячи з собранія. — Ведь вы знали, что изберут Рубца. Не все ли равно — баллотировкою или единогласно!
— Знав. Та не знав, скільки з тих панів, що кричали єдиногласно, самі бажали б сісти на Колісникове місце. А тепер от дізнався. Нас, темних, усього три душі, а п'ятдесят чорних навалили. От тобі й єдиногласно!
Лошаков сердито глянув на сірого і, нічого не сказавши, пройшов далі. А ввечері у Лошакова на роз'їзному бенкеті була рада, як би так зробити, щоб переполовинити мужика у земстві.
— Помилуйте! У губернському наїзді отак викрикують, а на уіздах — їх царство. Предсідателями своїх вибирають, членами… Хіба нашого брата, бідака, котрий з самого малку службову лямку тяг, мало є?
— Да, об этом нужно будет подумать, — сказав Лошаков.
— Постарайтеся. А ми, знаєте що? Навіщо нам той Кут здався? Заплатіть двадцять тисяч та й візьміть собі, він більше стоє.
Лошаков нічого на се не сказав, а тільки, кланяючись усім, плескав: «Постараюся, постараюся!»
Дещо з цього доходило і до Христі. П'яний Книш поміж розмовою доводив їй потроху, що робилось і що говорилось у місті. Вона слухала все те, позіхаючи. Що вона, і що їй до того земства?
Вона знає одно: пани б'ються, а в мужиків будуть чуби боліти! Вона тільки попитала, чи зостанеться заправляти Кутом Кирило і чи городами та ставом будуть слобожани володіти.
— Який Кирило? Які слобожани? — спитав Книш.
Вона розказала своє життя у Куті.
— Ну, навряд, — сказав він.
— Що ж вони зроблять з Кутом?
— Продадуть, та й годі.
Христі стало шкода і Колісника, і Кирила, і слобожан. Вона немало сама постаралася, поти довела діло до згоди. І от тепер її турботи, як дим, розлетілися.
Щоб позбутись досади, вона за обідом наклюкалася і лягла спати.
Увечері Книш приніс до неї другу новину.
— А знаєш, кого вибрали на місце Колісника?
— Кого?
— Земляка, Рубця!
— Рубця! — скрикнула Христя. — Я у його колись служила.
Тепер тільки дізнався Книш, де він її раніше сього бачив.
— То ти Проценкових рук не втекла?
— Його! Бодай йому добра не було! Ще й тепер все лащиться, де стріне.
— О, він вашого брата любе і спуску нігде не дає.
— А де тепер Довбня? — спитала, помовчавши, Христя.
— По шинках шляється. Раз у мене в чорній ночував.
— За що?
— П'яного знайшли під тином.
— Бажала б я його бачити.
— А що, і з ним зналася?
— Я жила у їх, як одійшла від Рубця. Він добрий чоловік, та його жінка, хоч і колишня подруга моя, а лиха людина. Як переїжджали з Куту, я забігала до неї. У пустці живе з москалем, і рада, що чоловіка здихалася… З чого ж він живе?
— Хто?
— Та Довбня ж.
— А чорт його знає. Удень біля суду швендяє. Піймає якого мужика, настроче йому прошеніє — от і є на випивку.
— А в нас добре, що некупована, — усміхнулася Христя. — Пий — і п'яним ніколи не будеш.
— О, та ти ціла шельма! — обізвав її Книш, помітивши лукавий посміх у її очах.
— Я не шельма, а я шельмочка! — пестливо одказала вона.
Книш залився веселим реготом.
— Знаєш що, Христе? Мене, може, переведуть швидко з цього місця на друге. Ти поїдеш зо мною?
— Куди?
— Не знаю ще куди. Може, і в N.
— Туди я нізащо не поїду.
— Чому?
— Там усе знайомі люди. З села наїдуть — пізнають.
— А тобі що?
— Нічого. Тільки я не поїду туди.
— Ну, а в друге місце?
— Звідси нікуди не хочу. Я б одного бажала: коли б ви пристроїли мене тут де-небудь.
— Де ж я тебе пристрою?
— У гостиниці де. Сказали якому-небудь гостинникові, щоб дав мені хату.
— А платити хто буде?
— Не без добрих людей, — зітхнувши, одказала Христя.
— Гуляй, значить!
— Що ж мені більше робити? — трохи не з плачем вимовила Христя. — Другі гірші від мене, та в їх усього є. Я тільки одна дурна така, що досі нічого не нажила.
Розмова на який час запнулася. Христя сиділа похнюпившись, Книш мовчки міряв хату своїми довгими ступнями.
— Дурне ти надумала, — сказав він перегодом. — Тобі зо мною краще буде. То біганина та неспокій, а то хазяйкою дома жила б у мене.
— Була вже я такою хазяйкою, — знову зітхнувши, сказала вона.
— Як хочеш. Я не держу тебе. Кажу тільки — тобі гірше буде.