— Здорова! — привітала її теж жіноча постать, прикрита зверху платком.
— Здорова, — просвистала рогожка.
— Де була, що так обтираєш ноги?
— А там, коло земства. Та твань через майдан — насилу вилізла!
— Що ж, і заробила що?
— Заробиш! Під таку ніч хоч би очей де не виколоти. А ти?
— Та й я ж так. Тут один ішов п'яний халамидник.
— Та й що?
— Та й пройшов.
Помовкли на якийсь час, підпираючи забор спинами.
— Я ще сьогодні нічого й не їла, — мовила журливо рогожка.
— Хіба жиди через день тебе годують? — зареготалася Марина.
— Ні, не те. А сьогодні нічого не варили, шабаш.
— Я б їм, бісовим, і гугіль би поїла.
Рогожка зітхнула.
— А чула? — спитала трохи перегодом.
— Що?
— Твого у поліцію повели.
— П'яного?
— Ні, не те, а вилаяв панів у земстві. Там такий гвалт збив, що і за поліцією послали, насилу його на звощика узяли.
— І краще. Хай не напивається.
— Кучери гомоніли між собою, що за се йому лихо буде. У тюрму запруть, в Сибір зашлють.
— І пошли боже, як уже мені з таким п'яницею вік калатати!
— А все ж ти сьогодні їла, не голодна.
— Не в його дяку. Я і горілку пила, то що? Він би з рота вирвав, коли б побачив.
— А все краще. Я, знаєш що, Марино, надумала.
— А що?
— Піду додому.
— Якої трясці? Під тином здихати?
— А тут не все рівно?
— Тут хоч у жида місце маєш. А там — хто тебе пусте.
І знову помовкли. Через хвилину геть-геть здалека донісся якийсь гук, туп. Щось п'яне чи гукало, чи пісню заводило.
— Чуєш? — спитала Марина.
— Чую.
— Ходімо, а може?.. — Марина почимчикувала, починаючи уперед заводити тонким-тонким голосом:
А рогожка слідом за нею сипко, мов сухий оситняг перекладала:
і, вхопивши Марину за руку, почала вибивати тропака.
— Стой! Не шуми! Расшибу! — плутаючи ногами, крикнув на їх п'яний чоловік і з одного маху ухопив за руку рогожку.
Марина, вирвавшись, побігла далі. Рогожка зосталася. П'яний, схилившись на неї, не то що шептав, не то сам з собою гомонів.
— Як не сороковку, то й не хочу, — гомоніла рогожка.
— Что мне твоя сороковка? У меня денег куры не клюют. Вона! — і він ударив по кишені рукою. Почувся брязкіт міді.
Через хвилину вони скрилися у темному переулку. Незабаром рогожка знову виткнулася.
— Марино! — гукнула вона.
— Агов! — обізвалася та здалека з-під крамниць.
— Іди сюди.
Марина підійшла.
— А що? Заробила?
— Семигривеника. Ходімо вип'ємо та поїмо.
— А того де діла?
— Заснув під лавками.
— А грошей у його не зосталося?
— Бог його знає. Він уперед дав.
— То ти, дурна, сама й не пошукала?
— Нехай йому!
— Де він лежить? Я піду.
— Пішов. Їй-богу, пішов.
— Брешеш!
— От хай мене бог поб'є! — махнула рукою та так, що аж рогожка посунулася з голови і упала додолу.
Вона стояла саме коло ліхтарні. Світ упав прямо на неї і освітив безносе, дощем змочене лице, покарбовані губи, розкуйдану голову.
— Оце ще мені оця халабуда! — скрикнула вона і, піднявши рогожку, знову накрила голову.
— Ходімо, кажу.
— Куди?
— А он у шинку світиться.
І мовчки обидві пішли через вулицю. То були Христя із Мариною, котру Довбня з п'яних очей витребував собі у губернію.
XV
На другий день у собранії Лошаков на чім світ стоїть громив Колісника. Коли його душа ще до того літала по світу, то, певно, прослухавши Лошакову річ, мерщій почимчикувала до пекла, щоб у гарячій смолі спокутувати ті гріхи тяжкі, які викопав з самого дна її Лошаков: таких злочинств, такого сорому не видержала б і душа найпершого зарізяки! А щодо кісток, то, певно, вони аж танцювали в глухій домовині, бо й кістка не влеже покійно після такої красної мови.
Шмагаючи по коневі — не без того, щоб не зачепити і оглобель: говорячи про Колісника — не минеш і Христі. Досталося і їй на горіхи, «этому продукту глубокого нравственного растления», «куртизанке», «камелии», «кокотке»… Коли б чула все те безноса Христя, прислужуючи жидам, то від радості перенесла б і свій голод, дякуючи великим панам, що не забули її, жидівської наймички.
Та вона не чула, чешучи гнидяві пейси жиденяті, котре гидувало дивитися на її безносу пику і все, знай, рукою одпихало невірну наймичку.