А Лошаков не вгавав: соловей весняної ночі утомився так довго б співати, а він — ні. Аж зблід, аж перепався… І було чого: вдячливе земство віддало йому Колісниковий маєток, щоб аби у двадцять літ заплатив двадцять тисяч, що вкрав покійний Колісник.
На роз'їзді Лошаков задав земцям бенкет: там були одні тільки пани дворяни. Пили і їли, їли і пили, незгірше, чим на бенкеті в Колісника, тільки не пили, як там, «за мир», «за земську згоду», а більше «за победу». Полупанки прихильно дякували Лошакова, що він потяг руку за свого брата дворянина. А то — одтерто нас, зовсім від діла одтерто. А ми хіба колись не служили й не робили? І справниками, і непремінними, і суддями, і засідателями. Хрестян одібрали — і сіре мужицтво узяло гору! За здоров'я нашого сословного предводителя! За побіду! — і нестямним «ура!» оголошувалися високі стіни дворянського дому.
Чи чуло ти, сіре хліборобство, розтикане по горах і по долинах, по хуторах і селах, чи ти чуло той нестямний викрик дворянської радості?
Ні, ти не чуло, тобі ніколи було дослухатися. Хатні клопоти, клопоти села, хутора, а найбільше клопоти біля землі тобі ближчі були, ніж що друге. Аби земля-мати добре родила, щоб не довелося упроголодь зиму сидіти. А про земство — тобі байдуже. Твої гласні, правда, усі їздили на збори, більше думаючи про те, а що там воно дома діється, ніж про громадську справу. Вони і до тебе занесли недобру чутку про панські заміри.
— От нашого брата хотять з земства вижити. Мулить, бач, панам очі сіра свита.
— Ат, земство! Що земство? Тільки одно здирство! — казало ти, глухе до його, і переводило розмову про урожай, про низькі ціни на хліб та про землю, що в тебе її так обмаль — ні об віщо рук зачепити!
Зима. Земля, скована морозом, покрилася білим снігом. Сонця не видно, високе небо замазалося зелено-бурими хмарами, припало до землі, наче нагнітило на неї. Сумно, сумно… Один вітер гуляє по волі, гуде та реве, мов туже посеред того всесвітнього гробовища. Справжнє гробовище: мальовані лани прикриті снігом, серед котрого де-не-де бовваніє почорнілий бур'ян, темно-зелені ліси, позбувшись свого пишного одягу, повистирчали з снігу товстелезні цівки, позадирали угору посинілі парості; співучі пташки одлетіли, хіба де горобці по токах заведуть своє цвірінькання та чорний крук, надувшись, жалібно закряче з високої могили серед пустельного поля, мов поскаржиться і на голод, і на холод.
І життя людське змандрувало знадвору у хати, у теплі захисти, не чутно нігде ні співу, ні реготу-гомону. Всюди пусто та глухо.
З зимньою добою прийшлося Христі зовсім пропадати і від холоду, і від голоду. Одежина в неї — старе дрантя та ганчір'я, з-під котрого то там, то там виглядає посиніле зашкарубле тіло, їжа — об'їдки жидівської страви та цибуля з черствим хлібом. Коли було тепліше, то хоч нічні походеньки коли-не-коли принесуть сороковку-другу, хоч погрітися було чим, а стали морози — і походеньки минулися. Кого стрінеш у холод та у віхолу? А тут іще одного разу Христя приморозила ноги… Горять і щемлять її пальці — боляче ступати, а жидівка шле по воду за три гони — до самої річки.
— Куди мені дійти? Я недужа, — з жалем у голосі плачеться Христя.
— А їсти дужа! А на нічні побіганки дужа? То коли не хочеш робити, іди собі к бісу! — свариться жидівка.
Нічого Христі робити, накидає на себе рамтя та дрантя, закутує у ганчірки голі литки та руки, бере відра і суне до річки.
Одного разу у віхолу вона, щоб скоріше справитись, не пішла до річки, а завернула поблизу до колодязя, хоч їй жид і жидівка ще при уговорі заказали з колодязя води брати — і гірка, і солона, ні на страву, ні помити нею.
«Питимуть. Не візьме їх лиха година!» — подумала Христя, набираючи воду.
Вечоріло. Пора самовар ставити, гарячим чаєм погрітись, бо незабаром і сам Лейба прибіжить з своїх щоденних побіганок, а Лейба так любить чай.
Христя постановила самовар і сіла доїдати свою вечерю — цибулю з сухарем. Ось і жид Лейба іде.
— Сидиш, а самовар хай хоч безвісти забіжить! — гримнув він на неї.
Христя кинула їсти і побігла за самоваром. Жидівка зразу наставила чай, діти з печі позскакували до столу, а жид вже у кутку сидить, дожидає чаю.
— Та наливай, досі вже настоявся.
Хайка начала наливати. Не чай, а якась жовта мутна водиця потекла з чайника.
— Це ти з колодязя води набирала! — угадала жидівка.
— От, іще ж таки! З колодязя! З якої речі з колодязя!
Жидівка попробувала, виплювала і дала попробувати Лейбі. Лейба покуштував.
— Брешеш, — гримнув він, — з колодязя!
Христя мовчала.