На другий день чуть зорюшка — жид, озираючи своє добро, наткнувся під крамницею на щось темне.
— Хто там? — скрикнув жид, підходячи.
Крізь сірий світ зимнього ранку виднілася темна купа. Жид протяг руку і, як опечений, кинувсь. Тепла рука його черкнулася холодного, як лід, обличчя.
— Гивалт! Гивалт! — загукав він, кинувшись у хату.
Незабаром він знову вийшов, за ним висунулась жидівка. Жид щось кричав їй, тикаючи рукою на крамницю. Заспане, невмите лице жидівки напрямило туди свої чорні очі.
— А що там тобі, Лейбо, бог дав? — гукнув до жида з сусіднього двору чоловік.
— Сцо дав? Напасть дав! Якась зла лицина під лавкою змерзла.
— Що ж воно? Чоловік, жінка?
— А цорт його батька зна, сцо воно. Не знайшло другого місця, забралося під лавку!
Чоловік, кинувши серед двору оберемок соломи, котрий ніс скотові, почвалав до крамниці. За ним і жид, і жидівка.
— А ніхто до тебе на ніч не просився? — спитав чоловік.
— Ні, не просився, — одказав жид, дивлячись на жидівку.
— А я чув серед ночі — собаки валували і хтось десь у вікно стукав.
— Не знаю, мозе, і стукало. Я спало. Ти не цула, Хаю? — повернувся жид до жидівки.
— Ні, не цула, — одказала та.
Чоловік підійшов до купи ганчір'я і полапав за голову.
— Чоловік, так і є, — сказав він.
— Що ж тепер, Лейбо, будеш робити? — спитався трохи згодом.
— Сцо ж робити? візьму одкину посеред сляху!
— Ні, так не можна, щоб не було напасті. Треба у волость дати звістку.
Жид, щось заджерготавши до жидівки, кинувся у вулицю. Жидівка пішла у хату. Чоловік, постоявши, і собі пішов до своєї.
— Остапе! — гукнув він через тин до другого сусіди. — Чи чув, під Лейбовою лавкою щось замерзло?
— Ну?
— Он лежить! — ткнув чоловік рукою.
Остап підтюпцем побіг до лавки.
— А що там? — чується здаля третій голос.
— Та хтось коло жида змерз!
І третій показавсь чоловік. За ним незабаром жінка, далі друга, третя. Зібралася купка людей, почувся гомін. Хто такий? Відкіля? Чого у село забрело?