— Здорові були! — привітався він, уступивши в хату.
— Хто там? — додивляючись з печі, спитала Пріська. — Засвіти, Христе, — нічого не видно.
— Та се я… Федір, — одказав той, тручись коло порога.
«Федір! Чого се?» — подумала Пріська.
— Засвіти, Христе! — удруге сказала вона.
— Та я свічу.
Незабаром невеличкий каганчик освітив сумну хату; жовтогарячий світ розлився серед вечірнього мороку і обдав Федора, що тупцювався коло порога.
— Чого ж ти стоїш, Федоре? — спитала Пріська. — Сідай! Що скажеш доброго?
Федір, зиркнувши по хаті, похнюпився.
— Та я се до вас… — рвучи слова, несміло почав він. Голос його бринів, як перервана струна: йому, видно, важко було говорити.
«Чи не сватати, бува?» — подумала Христя і глянула на Федора. Той, блідий, стояв край порога і, мнучи шапку в руках, тремтів. Те запримітила і Пріська… Настало важке мовчання, ще важче ждання.
— Батько прислали, — знову промовив Федір, і знову його голос обірвався. — Батько сердиті прийшли додому. Напали на мене… Хотіли бити… а далі: «Піди, — кажуть, — до… скажи: я їй цього не забуду!..» — ледве-ледве вимовив Федір, і сльози закапали з його очей.
Дочка і мати ззирнулися… Пройшла хвилина мовчання, наче сон найшов на всіх… Нестямний стук далі їх розбудив. Коли вони прийшли в себе — Федора вже не було.
Чи сон то справді, чи бувальщина? Дочка і мати ззиралися, дивуючись, здіймали плечима, і знову ззиралися, і знову здіймали плечима, поки Христя не розреготалася… Вона сама не знає, чого їй стало так смішно… Дзвінкий її регіт розкочувався по всій хаті.
— Чого ти? — сердито спитала мати.
— Чи не дурний він! Чи не божевільний! — скрикнула Христя і знову залилася…
То був непевний сміх, нестямний регіт: так сміється само лихо або почуття його. Морозом обдав той сміх Пріську, а вона, дивлячись тривожними очима на дочку, тремтіла. Їй так зразу гірко стало, так важко, лихо знову так надавило на її душу — мов недавньої радості і не було. «Я їй цього не забуду!» — учувалося тихе Федорове шептання… «Сина прислав сказати, — думалося їй, — щоб не забули… Боже! що за причепа Грицько той, що за лихий чоловік!»
VІІ
Грицько прибіг додому голодний і лютий. Та земля Притичина не одну вже ніч не давала йому спати, болячкою на серці сиділа, спичкою ув оці стриміла. «Хай вона не достанеться мені, а другому… тільки аби одібрати! Чого їй тоді жити у селі? З чого вона проживе? Опухне з голоду… Іди, голубочко, в найми… в найми іди на старість літ… і дочку свою, пишну панночку, веди за собою, хай лишень коло чужої роботи помаже-покаляє свої білі рученьки, а то вибілилися… Тільки хлопців і глядить, тільки їх і знає з ума зводити… Зійдеш сама скоріше!.. Аби вас випхнути з села, а то ви мені і за вухом не свербите. А випхнути треба, бо зовсім пропаде Федір. Думав, як полаю — оханеться… Кий біс! Як дурень той ходе. Цілу ніч з колядками, кажуть, водився… Коли б не дурень, наводив би їй такого, щоб мати знала, як пускати дочку на всю ніч… Так дурень же, дурень! Нічого не поробиш… випхнути треба… і випхну! Уже хоч по сю, а випхну!» — думав трохи не всю ту ніч перед збором Грицько. Пригадував, кого він прохав, кого б ще треба попрохати, що казати перед громадою, які доводи давати? Він і не гадав, щоб громада не згодилася. Чи статечне таке діло, щоб громада сама на себе і податки взяла, і землю віддала? Цього ніколи не буде, цього не може бути.
І от тепер… на тобі, та цить! Він винуватив усіх багатирів, що за його як слід не стояли, і громаду, що з глузду зсунулася та таке викинула. А гірше всього Пріська ся… ненависна Пріська з своєю дочкою зостається у селі!.. І от тепер почнуть вони як у дзвони дзвонити: а що, здобувся? а що, взяв? покурив?..
— Їсти! — гукнув він, не скидаючи шапки і водячи грізно очима по хаті.
Він шукав за що-небудь причепитися, вилаятись, зірвати на кому-небудь своє накипіле зло. У хаті не знайшлося нічого такого, щоб не по його стояло або лежало. З серця він скинув шапку, швиргонув на піл, а сам посунувся за стіл. Хівря, запримітивши, що Грицько палений, мерщій висунула борщ з печі і постановила коло його. Він зопалу сьорбнув і — опікся.
— Вогню підставила! — крикнув він, кинувши ложку.
— А що б було, коли б холодного піднесла? — тихо огризнулася Хівря.
— І без того мене печуть усі… а тут ще і ти з своїм борщем!
— Дивись — я винна! — усміхнувшись, сказала Хівря.
Грицько мовчав, сопів та ждав, поки хоч трохи борщ прохолоне.
— У нас десь горілка була? — нешвидко спитався він.
Хівря знайшла пляшку і постановила перед ним. Грицько випив чарку і знов прийнявсь до борщу. Хівря дивилася, як він глитав ложку за ложкою.