Наче ножем хто шпигонув зразу у серце Федора, коли він пригадав те.
— Що я наробив, каторжний? Що я надіяв, осоружний? — скрикнув він, ухопившись за голову руками. Сльози знову потекли з його очей; знову він, прихилившись до баркану, почав гірко і кревно ридати. Тепер усе пропало, все! Тепер йому — краще в ополонку, ніж показатися на очі Христі… Чи не дурний він? Ну, постояв би де годину-другу, вернувся і сказав батькові: ходив, немає нікого дома. Так ніт же!.. «Пішов… понесла мене лиха година, попхала якась нечиста сила!.. І тепер все, що було мені найдорожче, сам своїми руками задавив… О, проклятий я, проклятий!» Він давив себе за голову і плакав-плакав.
Коли Федір під церквою мучився, Грицько, лежачи на полу, думав: «Гаразд, що я таке пригадав. Це одучить бісового дурня бігати за тією хльоркою: коли піде вдруге — самі проженуть. Гаразд-гаразд… спасибі мені!» І Грицько таємно усміхався.
Федір пізно вернувся додому, розкуйданий, без шапки.
— Був? — спитав його батько.
Федір поніс таке, що Хівря, прослухавши, аж перехрестилася. Грицько скочив на ноги і грізно зирнув на сина.
— Був, питаю? — гукнув він.
Федір стояв проти його й цокотів зубами.
— Ти збожеволів? — спитався батько.
— Та не руш його! — обізвалася Хівря. — Хіба не бач, він не схожий на себе.
Грицько прикро подивився… Блідий, з мутними очима, стояв проти його Федір і трусився.
— А шапка твоя де?
— Там… там… — махнувши рукою, глухо промовив Федір і мерщій побрався до печі. Хівря кинулась до його.
— Федоре, сину! Що з тобою? Оханися!
— Він п'яний! — угадував, лютуючи, батько.
— Геть, не руш його! — сказав він Хіврі. — Іди сюди! Дихни на мене.
— Та не в'язни! Чого ти пристав до його? Дивись — хлопець не при собі, а він таки своєї! — гримнула вже на Грицька Хівря.
— Чого ж він не при собі? Хіба обкурили або обпоїли чим вражі дочки? — не то понуро, не то боязко сказав Грицько. Він сів і дивився, як Хівря помагала синові роздягатися, як, пославши на печі, попровадила його туди спати. Федір, уклавшись, стогнав, перекидався, часом говорив щось, заводив якусь пісню, від котрої мороз ходив поза спиною у самого Грицька. Хівря жахалася, хрестилась.
— Що це з ним поробилося, господи? — таємно допитувалась вона, коли він затихав.
— Що? Кров, видно, напала. Треба завтра щепія покликати, хай кине кров… Хму… Де ж він шапку дів? — турбувався Грицько. — А шапка ще нова: тільки друга зима іде, як справив.
Цілу ніч не давав Федір покою своїми вигуками, викриками, жаханням. Грицько, спершу думаючи, що син прикидається, нарешті дойняв віри… «Що ж се з ним і від чого? — думав Грицько. — Не звісно, чи ходив він до Пріськи. Коли ходив — то, може, справді напоїли чим бісові відьми; коли ні — то, певно, кров. Парубок здоровенький, згарячу смикнув де холодної води — ну, і прохолодився, кров напала. Треба до щепія».
Удосвіта він зразу й зібрався. Прийшов щепій, облапав, обдивився.
— Кров, кров, — сказав. Кинув кров, узяв за те сороківку грошей, випив з чвертку горілки й пішов додому.
Федір на який час затих, а з півдня знову почав таке вигукувати, що й на голову не злізе. Грицько задумався: чи кров лиш се справді? Чи не одурив, бува, його щепій, узявши дурно гроші?
Хівря напирала, що з очей, і послала за знахуркою. Прийшла і знахурка.
— Або ж з ляку, або з пристріту, або ж давано йому чого, — сказала вона і почала готуватися виливати переполох.
Лили з воску. Довго знахурка вишіптувала і над Федором, і над воском, і над водою. Розтопили віск, линули. По тому коржі, що плавав поверх води у мисці, угадувала знахурка, від чого те лихо приключилося.
— Оце ж дивіться, моя матінко! Оце церква виходе… а це чоловік з дрючиною, то дівчина якась… а це ж — собака. Ні, вовк: бачите, які ушка гостренькі. Так, так… перелякався вовка, — рішила знахурка.
І Хівря повірила. Повірила ще тим, що другого дня церковний сторож доставив у волость чиюсь шапку, котра лежала коло брами. Шапка була Федорова.
— Так, так… Де ж уночі розносила його лиха година? Послав серед ночі хлопця. Пішов — і стрівся з вовком, — плакалась Хівря.