«Чужі, чужі!» — думає Христя, тікаючи в хату. А там — тихо, хазяїни полягали спати. Тихо та сумно, як у домовині. А в селі тепер? — дівчата гуляють, співають; підходять хлопці, домагаються христосатись… Спірка, жарти, регіт… Насилу діждала вечора.
— Лягай раніше, висипляйся, бо завтра чи і вночі доведеться спати, — каже їй хазяйка.
«О, добрі які!» — думається їй. І про неї таки згадали, і її не забули! На другий день почалася збірка з самого ранку. Перші прийшли близькі сусіди — підганяти хазяїнів до церкви.
— Пора до божого дому! — гукали, заглядаючи в хату.
— Ще поспіємо. Заходьте! Заходьте! — запрохував Загнибіда.
Поки збирались-наряджались, починалась розмова. Розказували, як хто стрівав свято, як провів перший день, що чутно по городу. Жінки тим часом обдивлялися запаси, дивувались хлібові святому, що він у Олени Іванівни завжди і пухкий і високий; розпитувалися — у кого брали борошно, як учиняли, чим завдавали… Звісні празникові речі!
Аж ось і хазяїни зібралися. Загнибіда нарядився у новий сукняний убір, надів сорочку з манжетами, пов'язав шию шовковим платком, чоботи до вакси, на рипу — пан-паном! Олена Іванівна одяглась у блакитне шерстяне плаття, покрила плечі тонким кашеміровим платком, вив'язала голову шовковою хусткою; у вухах сережки блищать, на руках — золоті персні…
— Готові?
— Готові.
І хазяїни, і гості разом пішли до церкви.
Недавно пішли, та швидко й вертаються: у такі дні незабарна служба… Перші хазяїни уступили у двір, а за ними — й чужі. Чоловіки, жінки, молоді й старі; як бочки товсті, як шила тонкі; низькі — трохи не при землі; високі, як дуби гінкі… А убори-наряди? Червоні плаття, зелені куцини, рябі спідниці, жовті шушони, блискучі ластикові балахони, чорні сукняні каптани — аж у вічі б'є! І все те суне у двір, у хату; вітається, зачинає розмову. По слову: десять душ — десять слів… а то стільки народу?.. Гомін піднявся у хатах, наче у жидівській школі, стовпом стоїть і не вгаває, наче вода клекоче у потоках…
А ще не всі; то той, дивись, надійде, то другий. У хатах уже й просунутися нікуди; кімната й світлиця повним повні: одні начіплялися на стульцях, на кроватях; другі товпляться, шукаючи місця. Всі позирають на столи, де рядком настановлені пляшки грають проти сонця своїми цвітними настойками; перед пляшками на здоровенному підносі чорніє печена гуска, стоїть піджарене порося, держачи у зубах шматок хріну; невеличке ягнятко, зігнувшись у каблучку, виставило своє гостреньке рильце з рідкими зубами; там лежить вутка, задравши ноги вгору; там біліє товсте молоде сало, жовтіє масло, червоніють крашанки; а над цим усім в кінці столу, наче сторожі, стоять високі паски з білими головами, присипані цвітним горошком… Все так і бере очі на себе; все дратує смак! Недарма всяке, глянувши на те, тільки спльовує.
— Кого ми ще ждемо? — спитався високий огрядний чоловік з веселими карими очима, червоним лицем, чорним вусом, підходячи до товстого крамаря, що сидів у кутку, потом обливаючись. — Чи так — походимо, подивимося на оці запаси та й додому порозходимося? — вимовив він далі, скрутнувши свого чорного вуса.
— Петро Лукич! Петро Лукич! — гукнув на Загнибіду крамар.
— А що?
— Пора, братику. Животи підвело, — мовив він, скривившись, мов і справді живіт у його заболів.
— Та… Рубець з Книшем обіцяли зайти, — сказав, чухаючи потилицю, Загнибіда.
— А по-моєму: де два — там третього не ждуть! — одказав високий чоловік з чорними вусами.
— І батюшки немає, — додав Загнибіда.
— Оті ще бородаті! — процідив крамар.
— І нащо тих бородатих ждати? — граючи очима, питає високий чоловік. — Хіба ми й самі бороди не причепимо? У Олени Іванівни, певно, завалялося де повісмо прядива… От і борода готова!
Кругом знявся регіт.
— Уже Колісник пустився на вигадки! — сказав хтось.
— На які там вигадки? — правувався Колісник. — Тут голосу не одтягнеш, а вони — вигадки!.. Я кажу: поки батюшки, та се, та те, то воно б по одній слід пропустити. Пантикулярно, як кажуть пани.
— Слід, слід! — хтось одказав, спльовуючи.
— Та щось Петро Лукич не теє… — дивлячись на хазяїна, мовив Колісник.
Загнибіда мотнув головою.
— Там, у малій хатині, — тихо сказав він, указуючи на двері.
Колісник, крамар і ще дехто знялися й один за одним посунули в хатину.
— Батюшка йде! — хтось крикнув у світлиці.
— Батюшка! батюшка! — заходило по хатах.
— Постійте! Зараз батюшка буде, — гукнув Загнибіда, протовплюючись уперед стріти батюшку.
Колісник з серця махнув рукою і сплюнув.