«Ні, не треба! — рішив Загнибіда. — П'ять рублів — гроші! Та ще й до строку далеко. Я їй і тоді віддам… Віддам та ще й одішлю до його, щоб показала тому іродові. Ось, мов, як чесні хазяїни роблять!» — І Загнибіда сам собі усміхнувся.
Сонце сіло; насунула темна тінь ночі; в хаті ще більше потемніло: стіни — мурі, у кутках — як сажа чорна, тільки крізь шибки уриваються жовтуваті по́мерки.
— О-ох! хоч випити, — почувся голос Загнибіди; далі — мацання руки по столу, брязкіт битого скла.
— Чорт би вашого батька взяв! — крикнув Загнибіда. — Світла дати! Чому світла й досі немає!
Загнибідиха, вискочивши з кімнати, кинулася світити. Поти знайшла сірники, поти засвітила, Загнибіда сидів і лаявся. Як засвітила — то аж скрикнула: нова скатертина трохи не вся залита наливкою, розбите скло валялося по столу.
— Господи! Чи не можна б спершу засвітити, та тоді випити, коли так заманулося, — сказала вона.
— Мовчи! — гукнув Загнибіда, хижо сверкнувши очима. — Ще мені не залили за шкуру сала? Ще й ти туди?
Загнибідиха глянула докірливо на нього, повела плечима і вийшла в кухню.
— Христе, голубко! Дивися, пожалуста, за ним, щоб він, бува, хати не спалив, а я піду та трохи спочину, бо це вже жди всюночної… Ох, побила мене лиха та нещасна година! — зітхнувши важко, тихо сказала вона і пішла в кімнату.
Гіркі думки знялися в Христиній голові… «Обійшли-окрутили, як самі знали, та ще й голубкою величають… Ой, добрі та любі!» — думалося їй, а в серці почувався якийсь жаль до Загнибідихи. Якась таємна думка, що ця жінка ні в чому не винувата, що вона сама немалу випила на своєму віку та ще й випиває, ворушилася у її душі. Глибоко та важко зітхнувши, вона сіла на лаві так, щоб видко було, що Загнибіда буде робити. Загнибіда сидів за столом проти неї і, уп'явши очі у кінець гнота, божевільне дивився на світло. Нешвидко перевів він їх на розлиту по столу наливку, підняв руку, умочив пальці й почав мастити голову… Христя тихо зареготалась — такі смішні їй здалися ті витребеньки п'яного хазяїна… Палкий погляд Загнибіди, досягаючи до неї аж у кухню, перервав її регіт. Вона затихла; Загнибіда, наставляючи ухо, слухав… Стало тихо-тихо; Христя чула, як у неї серце кидалося… Це Загнибіда устав, налив чарку, випив і на пальчиках покрався у кухню. Христя закам'яніла на місці. Вона навіть не пригадає, як Загнибіда опинився біля неї, пригорнув до себе і тихо поцілував у щоку… Огонь — не огонь опік її; якась огненна течія розлилася по її тілу.
— Христе, голубко! — шепнув він, пригортаючись до неї.
Вона тріпнулася, мов уражена.
— Чого ви лізете? Гетьте! — скрикнула вона на всю хату, одпихаючи його від себе.
— Цссс!.. — засичав Загнибіда і знову почав дослухатись. Кругом, як у вусі, тихо, тільки з кімнати доноситься сап важкий.
— Знаєш що, Христе? — почав він. — Я тобі заплачу ті гроші, що батько зазичив у мене.
— Чула я, як він зазичив. Спасибі вам з Супруном! — відказала Христя.
— Що ти чула! То — брехня! Їй-богу, брехня… А от що я тобі скажу… Хочеш бути багачкою, ходити у шовках, у золоті?
Христя мовчала.
— Що твоя душа забажає — все тобі буде! Чи їсти тобі, пити… Ти бачила оту здохляку? — ткнувши пальцем на кімнату, спитався Загнибіда. — Їй день віку, та й того я ще укоротити маю… Стидка-бридка!.. А ти мені якраз під норов підійшла…
Христя мовчала, тільки її серце непокійно билося.
— Христе! — благим голосом прогув Загнибіда й кинувся до неї. Очі його світилися, як у кота, руки тремтіли; він увесь трусився, мов у лихоманці: як ужака той, холодний і слизький, він обвивався кругом Христиного стану і п'яними устами цілував її лице, очі, шию… Христя мовчки пручалася, доки її було сили змагатись; коли ж вибилась з мочі, а Загнибіда наліг на неї, вона скрикнула на всю хату… Не встиг він одхопитись, як на порозі показалася Загнибідиха, бліда, розпатлана.
— Вон, вонюча! — скрикнув Загнибіда і знову кинувсь до Христі.
— Тікай, Христе! — гукнула Загнибідиха.
Христя, як стріла, кинулася надвір. Загнибіда — за нею; та спіткнувся на порозі, упав… Христя з нестямки добігла аж до комори. Незабаром донісся до неї нестямний крик Загнибіди: «Так тікай, вонюча? Тікай, паскуднюча?..» Гуп важких кулаків, гук, зітхання і плач Загнибідихи.
— Ох, уб'є ж він її, уб'є! — гомоніла сама до себе Христя, ламаючи руки. Їй хотілося кинутися оборонити нещасну хазяйку і страшно було Загнибіди; страшно того непевного крику господині: «Тікай, Христе!..» Вона з ляку, не знаючи що робити, забилася аж під комору. Вогка земля, холодне повітря — ніщо її не охолоджало; тіло її все вогнем горіло, хоч її наче лихоманка трусила; то палив її нестямний плач Загнибідихи, трусив непевний страх, що буде з нею…