— Чи будемо сьогодні варити? — питає Христя. А Загнибідиха божевільне подивилася на неї та як припаде до столу, як заридає!.. Наче ножем пройняла Христю наскрізь.
— Та годі, хоч не плачте! — скрізь сльози вимовила Христя.
— І чому я не пропала малою! — скрикнула Загнибідиха і вся затіпалася…
З того часу між Загнибідихою і Христею настав лад; сказать би, товариство, коли б Христя була рівна; а то Христя завжди держала себе геть одсторонь — і як чужа, і як молодша, і як наймичка. Зате Загнибідиха ходила за Христею, як за своєю меншою сестрою. Коли Христя забуде що зробити — Загнибідиха сама зробе, а не нагадає. Після свят вона не тільки ублагала чоловіка набрати наймичці на одежу, а сама пішла й набрала разом на дві: буденну і празникову. Прийшлося шити, — у Христі хоч рука трохи й піджила, та палець болів, — Загнибідиха сама шила, а Христі наробила масті і клала до пальця, щоб скоріше підживало. Як настали буденні дні, то Загнибіда хіба обідати та на ніч наверне додому, а то все на базарі, у крамниці. Загнибідиха і Христя самі дома. Упоравшись коло печі, посідають рядком, роблять що, ведуть по душі розмову. Загнибідиха розказує про своє життя, Христя — про своє.
— Невже ти ніколи не співала? — спитала її раз Загнибідиха. — От уже скільки у нас, а я й досі твого голосу не чула.
— Чому не співала? Співала. Тільки тут якось не вільно співати.
— Чому не вільно? Заспівай, нагадай мені моє дівування.
Христя заспівала — і Загнибідиха своїм слабим розбитим голосом підтягувала.
Другого разу Загнибідиха попрохала Христю розказати про свій рід. Христя розказала і про батька, і про матір, і про напасті Супрунові. Вона нічого не втаїла від хазяйки. Та слухала та тільки глибоко зітхала.
— Знаєш що, — сказала вона, коли Христя замовчала. — Ти б пішла в село, матір провідала.
— Коли ж мені піти? — питає Христя.
— Коли? Ось у середу його винесе; аж до понеділка не буде. От і вибери день — і піди.
— А ви ж самі як зостанетесь?
— Про мене — байдуже! Не первина мені самій зоставатись. От якби ти пішла, та ще й матір свою привела сюди. Тепер годинка і тепло, — хоч би я на неї подивилася.
— Та мати такі, що самі не дійдуть сюди.
Загнибідиха зітхнула:
— Ну, вже хоч провідаєш.
Христя задумалася. «Коли його піти? коли зібратися? У середу — хазяїн виїде; у четвер — поприбирати треба дещо; хіба от у п'ятницю… Раненько вийду — на обід наспіну; там суботу перебуду, а в неділю рано й назад», — розполагає сама собі Христя і рада-рада, коли хазяйка згодилася… Вона матір побаче, з подругами наговориться, візьме з собою й нову одежу. Як нарядиться, як покажеться у селі, то-то всіх здивує! А Супрун як побаче — ото його завійна ухопе! Вона ж назнарошне аж повз вікна його пройде, а як Федора побаче — наперекір почне з ним загравати.
— Ти ж, Христе, раніше порайся та раніше й лягай спати, щоб виспатись на завтра, бо не близький світ тобі йти, — рає їй хазяйка в четвер після обіду.
Христя до роботи пристала — як не перерветься! Здається, поробила все. Ні, не все! На празники зосталася комора немазана; тепер годинка — саме мазати.
— Та то велика робота, не розпочинай, — каже їй хазяйка. — Хай уже як звернешся — та тоді.
Хоч і не кажи Христі. Як? Комора побита зимньою негодою, пошпугована весняними дощами, полупилася, та вона її так кине? Нізащо! Уже давно вона стирчить спичкою в оці.
Зараз після обіду нарядилася Христя у стару одежинку, замісила глини й почала шпарувати. Ще й не вечір — а вже й шпарування висхло; тільки побілити… О, це їй не завгорить! Поти сонце сяде, вона й побіле…
Щиро прийнялася Христя до роботи. Тепле сонечко їй допомагає: тільки пройде щіткою — уже й сохне — біліє. Он зосталось тільки жовтою глиною підвести… Мерщій, Христе, мерщій! Уже вечоріє, — підганяє сама себе Христя.
Коли се — щось заторохтіло коло двору… Тпррру! — привертає до воріт. «Оце так! — думає Христя. — Чого доброго, несподівано хазяїн вернувся. От і піду додому!»
Розчиняється хвіртка. Христя — гульк: визирає Здір. У Христі аж серце затіпалося.
— Дядько Карпо… Здрастуйте!
— Здорова, Христе, — вітається Карпо, увіходячи у двір. — А я се під'їхав та боюсь іти, думка: може — собаки.