- Краще гавкай, нiж виєш, проклята! - облаяв її Кирило i знову вернувся у хату. Прiська, припавши головою до долiвки, одно - голосила.
Кириловi сумно, аж страшно… То вiн засуне дверi, ляже на лавi, закриє голову свиткою, щоб не чуть було того уразливого плачу; то з нестямки скоче, вибiжить надвiр, побiжить аж до ворiт довiдатися - чи не йде хто, i, не дiждавшися, знову вертає у хату.
Аж ось, одного разу вискочивши, вiн зобачив, що з темнiй темнотi чиясь постать маячить, простуючи у двiр.
- Хто то? - обiзвавсь Кирило.
- я.
- Ти, Паньку?
- Я. Оце иду до тебе. Що тут - спокiйно?
- Спокiйно - i в хатi не всидиш.
- Так, брате, й там. Думав - здурiю. Оце мов i затихне на хвилину, та Знову як почне - аж у зуби заходить!
- Там хоч, кажеш, затихає; а тут безперестанку, як: у-у-у! та й у-у!.. Ось послухай.
До їх уха донеслося глухе охрипле лементування.
- От тобi й усюночна! - прислухавшись, мовив Панько.
- I пiп такої не вмiє… Та що це тебе прислано, хiба не було кого другого?
- Казали другому, та я перебив. Думаю - хоч проходжуся.
- А я думав: другого, свiжiшого, пришлють. Хай би вiн посидiв у хатi, а я хоч би пiд ворiтьми прикорхнув трохи.
- Нi, цур йому - спати. Удвох все-таки охвiтнiше.
- Так спати ж - аж гiлля гне! - i Кирило на весь рот позiхнув.
- В солому! - гукнув Панько.
- Е-е… добро оце в соломi!
- А воно вже з пiвночi є? - спитався, помовчавши, Панько.
- Та, мабуть. Вiз був серед неба, а тепер - он як низько опустився, - зирнувши на небо, одказав Кирило.
Замовкли. Чулося тiльки тяжке Прiсьчине лементування.
- Чого ж ми тут стоїмо? Ходiмо до хати, бо щоб чого там не трапилося, - мовив Панько, пориваючись iти.
- Ходiмо. Послухаєш ще й ти! - нехотя одказав Кирило.
- Добривечiр вам! - привiтався Панько, переступаючи порiг. Прiська, почувши чужий голос, замовкла.
- Здорова, тiтко! А чого се ти валяєшся на долiвцi? Хiба на полу немає мiсця?
- О-ох! нема… - зiтхнула Прiська i заплакала.
- Отак! Так ти се i плачеш? А дочка тобi кланяється. "Перекажiть, - каже, - матерi: хай не журиться, не побивається. То все, - каже, - наговори людськi!"
- Хiба ти бачив її? - пiдвiвшись, спитала Прiська.
- Тiльки що з волостi.
- Де ж вона, моя дитина?
- Там - у волостi,
- Не плаче, не вбивається?.. О-ох! - i незнарошне стара схлипнула. - Господи! хоч би менi ще хоч раз побачити її, спитати - за що се напасть на нас така?
- За що напасть? Хiба вона розбирає? Напасть не по дереву ходе, а по людях, - утiша Панько.
- О-ох, правда твоя, чоловiче. Сам бог милосердний нанiс, видно, тебе… Я вже думала - i не почую за неї нiчого…
- Кланяється, кланяється… Казала, щоб не вбивалися…
- Що ж се воно таке? Чи не чув ти хоч стороною, чоловiче добрий, за що се нас господь карає?
- Стороною?.. Рiзно кажуть. Чого люди не набрешуть!
- Ох, брешуть, мiй голубе, брешуть!.. Та хiба вiд того нам легше?
- Я, бач, чув, - почав Панько, - станового писар розказував нашомутаки чоловiковi, що Ззгнибiду хтось бачив, як вiн жiнку давив. Його, либонь, i в тюрму вже засаджено. Так вiн, - звiсно, така вже каверза, - недаром писарем був: почав ото крутити. "Я, - каже, - не давив, а може, хто другий. Може, наймичка, бо тих грошей, що я дав їй за день перед смертю до схову, не стало". Ну, звiсно, кинулись грошей шукати…
- Христя ж божилася, що вiн сам дав їй тi грошi, - перебила Прiська.
- Може, й сам; а тепер он, бач, куди верне!
- Боже, боже! - хитаючись, почала Прiська. - Ти ж усе бачиш, усе знаннi… Чому ж ти не обiзвешся, не оглянешся на нас, нещасних? - i Прiська знову заголосила.
- Ось перестань, тiтко, та послухай, що я тобi скажу. Годi тобi плакати та побиватися, - нiчого слiзьми не запоможеш! Ти вставай з долiвки, лiзь на пiч, лягай та краще засни. Може, бог тобi у снi пошле розум, що зробити, як повернути.
I - диво! Прiська подумала-подумала, утерла сльози, пiдвелася i подибала до полу.
- Отак буде краще! - мовив Кирило не то до Прiськи, не то сам до себе, умощуючись собi на лавi.
- А менi ж де? Хiба до порога головою… А що ти думаєш? Саме буде добре! - каже Панько, простягаючись посеред хати.
Усi троє полягали i помовкли, мовби поснули. Важке тiльки Прiсьчине Зiтхання з години на годину давало ознаку, що вона ще не спала. Оже й воно затихло: коли-не-коли почується та й стихне, поки й зовсiм не затихло.
- Заснула? - спитався Кирило, пiдвiвши голову.
- Мабуть… бо щось не чутно.
- Ти таки утiшив.
- Та пошептав, бач…
- А справдi: ти не чув, що це воно за оказiя? Невже це за смерть Загнибiдихи? Я не вiрю, щоб Христя на таке пустилася.
- Та воно, бач, i я не вiрю. Тiльки… де тим гемонським грошам узятись?! Немало, бач, - п'ятдесят рублiв! - одказав Панько.