«Господи! що сталося з нею?» — подумала Одарка, прийшовши через три дні провідати Пріську. Вона б, може, і не прийшла, та бачила, що у Пріськи кругом хати за ті три дні ніхто ні заманячив, ні пройшов; а сіни, як були першого дня одчинені, так і стояли… «Може, вмерла Пріська?» — подумала Одарка і, тремтячи від страху, пішла довідатися.
— Тіточко! Чи ще ви живі тута? — стиха спитала Одарка, підійшовши до Пріськи.
Чи від того, що Пріська уже три дні, як не чула людської мови, чи в Одарчиному голосі чулося щось рідне, привітне, — тільки Пріська струснулась, наче зраділа, і розкрила запухлі очі. Вона поривалася щось говорити; шептала губами і, не скінчивши, безнадійно махнула рукою.
— А я оце насилу до вас зібралася. Так заніколилося, так заніколилося! Карпо у полі, поти упораєшся в господі, а тут пора і обід йому нести… — виправлялася Одарка перед Пріською.
Пріська мовчала.
— Як же вас тут бог милує? — знову почала Одарка. — Що це на вас за напасть така?
— Напасть? — прогула глухо Пріська. — Що це ти за слово таке сказала? Яка напасть? — і Пріська божевільне водила по хаті очима.
В Одарки мороз пішов поза спиною від того голосу і від того погляду… Вона переждала трохи, поки Пріська заспокоїться, потім спитала:
— Тітко! чи ви пізнаєте мене?
— Тебе? Як тебе не пізнати! — з страшною усмішкою одказала Пріська.
— Хто ж я така?
Пріська знову сама собі усміхнулася…
— Хто ти така? — тихо спиталася. — Людина! — придавила Пріська на сьому слові.
Одарка перехрестилася і, зітхнувши, мовила:
— Уже й не пізнає…
— А ти чого прийшла? — нешвидко спиталася Пріська.
— Як чого? Одвідати вас: як живете? Може б, їсти вам зварити?
— Їсти?.. Живемо? То-то й лихо, що живемо, — сказала, і лице її скривилося-затремтіло. Почувся якийсь писк, щось за глухий задавлений хрип — і сльози залили очі.
Одарці наче хто у жмені здавив серце, так воно заболіло-занило, побачивши Прісьчину муку.
— Тіточко! Я ж сусіда ваша… Одарка, — не знаючи, що їй казати, признавалася Одарка, припадаючи до старої. Та знову затихла і знову глянула на неї заплаканими очима. Тепер вони у неї наче кров'ю налиті, а на зрачки полуда насунула і закрила їх страшний палючий огонь.
— Я знаю, що ти Одарка, — заспокоївшись, почала стара. — Пізнаю тебе по голосу… Спасибі, що не забула.
— Може, вам чого треба, тіточко? — спитала рада Одарка.
— Що ж мені тепер треба? Смерті треба, так ти ж її не принесла і не принесеш.
— Бог з вами, тіточко! Що це ви одно зарядили: смерті та смерті…
— Ну, а чого ж мені треба? Скажи — чого?
— Чого? Ви їли що-небудь?
— Їла?.. Авжеж, їла, бо, бач, живу… От тільки у мене щось у горлі пересохло, смага губи попалила…
— Що ж вам — води подати?
— Подай, коли твоя ласка.
Одарка кинулась до водянки, а з неї уже затхлим несе. Хутко вона вилила воду з кухля і ще хутче кинулась до себе у двір. Не забарилася швидка Одарка принести ціле відро холодної води, тільки що з колодязя, і піднесла повен кухоль старій. Пріська, хитаючись, підвелася, та як припала до кухля — неначе її уста до його прикипіли, та поти всього не випила — не пустилася.
— Ох! оце ти мене неначе на світ народила! — простогнавши, мовила вона й почала знову умощатися-лягати.
— Підождіть, я вам постелю, — похопилася Одарка і хутко помостила подушку до стіни, а піл заслала рядниною. Стара не перелізла — перекотилася на те лігво.
— Спасибі тобі, Одарко, — подякувала, умощуючись, Пріська. — Ти мене тією водою так і оживила… То в мене усе боліло, а то зразу захололо-заніміло… Отут тільки, — і вона вказала на серце, — не перестає.
— Може б, ви справді чого поїли? Скажіть, — я зварю або від себе принесу. Може б, борщу і каші?..
— Ні, не хочу… — і стара задумалася, заплющила очі.
Сон її розбирав чи неміч очі закривала?.. Одарка, побачивши, що стара дедалі почала забуватися, попрощалася й пішла.