Увечерi Карпо збiгав до батюшки i за полтиника вимовив нари, хреста. А запечатати - батюшка обiцяв зайти на цвинтар, бо однак вiн живе недалечко вiд його.
На другий день збиралися ховати. Якнайранiше збирайсь, а все день загаяний, пропащий. Була саме субота. Карпо i Одарив порiшили ховати впiвднi: до того часу можна з варивом справитись. День, як i вчора, випав ясний-погожий; сонце - аж пече; пташки щебечуть. Пiсля снiдання почали збиратися люди. Чимала купка зiбралась: шiсть чоловiка треба пiд труну, одного - з хрестом; п'ять-шiсть бабусь стареньких придибало провести покiйницю, тихо сплакнути; десь два слiпцi узялося з проводирем, - i проводирю знайшли роботу - нести коливо… Тихо-тихо потяглася процесiя з Прiсьчиного двору через майдан, повз церкву, на кладовище. Попереду хлопчик з коливом; за ним - Карпо з хрестом; за хрестом - нога в ногу шiсть чоловiка несуть нари з труною, закритою покрiвлею до половини; у головах - Одарка сумна-невесела; за нею - купкою бабусi шкандибають; а на самому кiнцi два слiпцi, забравшись за руки i пiднявши голови вгору, бережно виступають, роз махуючи вперед себе довгими цiпками. Сонце стоїть над головою, сяє, грає на пожовклому обличчi помершої, стрибає по її закритих очах, неначе хочг розтулити, неначе каже: та розкрий їх, глянь, - як усюди гарно, i тепло, i весело!.. Шкода працi! Трупа тихо колишеться пiд рiвною ходою шести чоловiка, а разом з труною i Прiсьчин труп хитається, немов журиться, що прийшлося свiт покидати…
- Стiй! - хтось сказав з-пiд труни, коли наблизились до церкви. Усi стали. Чоловiки спустили бережно нари з плечей на землю, щоб передихнути.
- Поти спочинемо, може б, хто хоч тричi ударив у дзвона, - сказав Кирило.
- Та хоч i я, - обiзвався молодий чоловiк з чорними вусами й кинувся до дзвiницi.
Гучно-зично загув великий дзвiн з дзвiницi i розкотився в повiтрi. За ним тихо зателенькали невеличкi дзвоники, немов маленькi дiти заплакали за своїм старим батьком по помершiй матерi… Усiм стало сумно-сумно; люди, зачувши дзвонiв, захрестились-замолились…
А то хто по шляху в село трохи не пiдтюпцем бiжить-поспiшає i прямiсiнько чеше на купку людей, що стовпилися бiля труни? Личко молоде, дiвоче, залите слiзьми, прибите пилом, зажурене-засмучене!.. Ось-ось уже недалечке вiд купки - бiжить, прожогом кидається мiж людей… Ось уже й бiля труни… Глянула…
- О моя матiнко! Моя голубонько! - роздався уразливий викрик тонкого плакучого голосу над людськими головами.
- Та це Христя?.. Вона! - разом скрикнуло кiлька чоловiкiв, i всi витрiщились.
Христя припала до труни i страшенно залементувала, її гiркий плач покривав гучний гук дзвонiв. Аж ось вони й зовсiм затихли; а в повiтрi осталося рiзуче Христине голосiння…
- Годi! годi!.. Одведiть її вiд труни. Вiзьмiть за руки та одведiть! -гукають чоловiки на бабiв, намiряючись знову труну пiдняти.
Довго силкувались, поки Христю одiрвали вiд труни, - так вона вчепилась за неї! Одарка з бабусею узяли її пiд руки i тихо вели за труною. Христя, здається, нiчого того не примiчала i, йдучи, одно голосила, викрикуючи жалiбнi слова, приливаючи їх ще жалiбнiшими сльозами. Страшно й тяжко було слухати той нестямний крик гiркого плачу. Одарка собi плакала. Бабусi зiтхали. Чоловiки, неначе їх хто пiдганяв, зразу нриспiшили: декотрi втирали зайвою рукою необачну сльозу, що туманила очi…
Повернули в улицю. Якраз треба було iти повз Грицькову хату. Донесли до його дворища.
- Стiй! - роздалось спереду. Христя вирвалася з Одарчиних рук i знову припала до труни. Непевний лемент її знову заходив-забунтувався…
Народ з дворiв вибiгав довiдатись - кого несуть; подивитися - кого ховають. Вибiгла Хiвря, стала коло ворiт i перехрестилася; вибiг Федiр, та, глянувши, подрав мерщiй кудись огородом; виплив i Грицько.
- Де вона в гаспида взялася? - перше було його слово, забачивши Христю. Потiм вiн пiдiйшов до труни, узяв Христю за плече рукою i спитався:
- А ти вiдкiля се причимчикувала? Христя - одно тужила, одно голосила.
- Де взялася, питаю! - грiзно гукнув Грицько, рвонувши Христю за плече. Рука його сприснула, i вiн поточився.
- Та не займай її хоч тута! - обiзвалася Одарка, забачивши, що Грицько намiряється знову Христю за плече пiймати. - Господи! Оце невидане… Уже б же не прийшла, коли б не пустили.
- Та дай їй хоч матiр провести, - умiшалося кiлька чоловiкiв. - Уже ж коли втекла, не де дiнеться - тут буде.
Грицько оханувся i мовчки одiишов вiд труни. Чоловiки одвели Христю, вхопили нари i знову помчали, Христя знову затужила. Охриплий її голос то гув, неначе перервана струна, то тонко-тонко, як вилясок, пiднiмався вгору…
Грицько не заспокоївся. Вiн все таки думав, що Христя втекла - аж поки не прийшла у волость бумага, цю її зовсiм пущено…