— А бач, торгуєте? — одказав хазяїн, глитнувши чималий ковток чаю, від котрого його бліде обличчя ще більше зблідло і тільки сірі очі заграли невеличкими іскорками та рижі баки захиталися.
— Торгуємо як, бодай уже так не торгувати! Торгуємо, бо як устрянеш в одно, то… як там кажуть: привикне собака за возом…
— Невже по шістдесят рублів скот купували? — спитався знову хазяїн.
— Та добре, якщо по шістдесят, і отож тільки й бариша. А як тепер прийдеться купувати?.. Хе! Пропали ми, зовсім з головами пропали! — бідкався Колісник.
— А там, може, і таксу прибавлять.
— А поти прибавлять, то ми без сорочки зостанемося. Ні вже, Антон Петрович, ви наш заступник, ви наш і благодітель: похлопочіть уже за нас.
— Хіба воно від мене? Сам голова назнача ціну… А я? Мені то? Моє діло таке: кажуть робить — і роби.
— Та голова головою, а ви там усьому голова! Їй-богу, правду кажу, Антон Петрович! Їй-богу, не брешу! Уважте… згляньтесь… А ми вам — якого хочте м'яса беріть, дурно беріть… скільки хочте!..
— Бач, куди вони забралися — на прохолоду! — скрикнув Книш, виходячи до їх на рундук. — А ми з капітаном по всіх хатах шукаємо; та вже Пистина Іванівна вказала.
Антон Петрович подав Книшеві руку, поздоровкався і посунувся геть, даючи гостеві біля себе місце… Колісник собі підвівся.
— Сідайте. Де ж капітан? — пита хазяїн.
— Він там, — мотнувши на хати головою, сказав Книш. — А ви все чайок попиваєте?
— Та так, прохолоджуємося. Парить, так парить! Ми от з ним і вийшли на свіже повітря.
— А тут у вас гарно: садочок, квітки коло крильця. Се вже, видно, Пистина Іванівна кохається? — пита Книш.
— Усі разом, і вона трохи. А що ж се там капітан робить? Капітан! Капітан! — гукнув хазяїн.
— Іду! — роздався товстий охриплий голос, і на дверях показався Селезньов; чорний, височенного росту, він, як індик, виступав і трохи не вдарився головою об одвірок, та похопився прихилитися.
— Как? — крикнув він, подаючи хазяїну руку. — Еще и не готово?
— Чого не готово? — спитався хазяїн.
— Как чего? Зеленого поля нет! — І Селезньов махнув так рукою, що аж досяг Колісникової голови. Той усміхнувся своїм широким червоним обличчям і посунувся геть.
— Извините, — прогув Селезньов, поклонившись боком Колісникові.
— А чаю, Костянтин Петрович? Чаю! — роздався ззаду його жіночий співучий голос, і незабаром показалася на крильці панійка; помірного росту, білява, з блакитними очима, прямим тоненьким носом, на лиці свіжа, рум'яна.
— Можно. Можно и чаю. Только какой такой порядок, Пистина Ивановна? — лебезив перед нею, увиваючись, капітан. — Уж не знаю, когда и карты держал в руках. Пойду, думаю, к нему; а вот и у него ничего нету.
— Буде, все буде, — утішала його Пистина Іванівна. — Тільки попереду чаю напийтесь. Я ось зараз… — І з цим словом вона скрилася у хату.
Селезньов сів коло Книша, сопучи. Колісник стояв аж коло східців, витирав своє широке лице червоним платком, м'явся, не знав, що йому робити.
— А ви чого стоїте? — повернувся до нього Антон Петрович. — Сідайте, сідайте, чай будемо пити.
Колісник примостився на самому крайку лави. Селезньов спідлоба дивився на нього, міряв з ніг до голови очима.
— Партнер? — випалив далі, наче з рушниці, дивлячись на Колісника.
— Що зволите питати? — спитався його той, як жар займаючись.
— Ні-ні, не грає, — одказав хазяїн.
— Черт с ним! — прогув басюкою Селезньов.
— А-а… в карти? — догадався Колісник. — Не вмію і в руках держати. Се не наша забавка, господь з нею!
Тут саме дівчина принесла на підносі два стакани чаю і подала їх Книшеві і Селезньову. Невисокого росту, кругловида, чорнява, одіта по-городянському: у темній корсетці з червоною облямівкою, у рясній спідниці, з білим, як сніг, попередником; невеличкі помірні черевички на ногах з зеленими застібочками. Все те нове, блискуче, як блискучі чорні її очі, як і довга коса, вичесана та заплетена рожевими кісниками… Все то на їй так привітно виглядає, все бере на себе очі.
— Это откуда у тебя такая взялася? — спитав Селезньов хазяїна, коли дівчина, віддавши чай, скрилася у хату.
— А що? запала в око? — зареготався Рубець.
— Ну что — запала! Девка, как есть девка — настоящая! Не наших городских шлюх, — бубонів Селезньов.
— Та вона чогось мені по знаку; я її десь бачив, — казав Книш.