— Бачили? Ні, такої ви зроду не бачили! — реготався Рубець.
— Да ну, не дури! Говори, где взял? — напира Селезньов.
— Найняв. Недавно найняв, — повідав хазяїн. — Виходжу раз на базар — стоїть дівчина-селянка. «Ти чого, — питаю, — стоїш тут? Винесла що продавати?» — «Ні, — каже, — найматись…» — «На ловця, — думаю, — і звір біжить». Я саме свою комнатну розщитав… Ледащо великої руки було!.. Я до неї: розпитую, чи служила до сього. «Служила», — каже. «У кого?» У кого б ви думали? — спитався хазяїн, помовчавши. Всі тільки дивились на нього і ждали одказу.
— У Загнибіди! — випалив Рубець.
— Та-та-та… — затарабанив Колісник. — Знаю, знаю; бачив, бачив… Христею зоветься?
— Христею, — одказав хазяїн. — Як сказала вона мені — у Загнибіди, то я й задумався, — почав він далі.
— То-то я и дививсь, що знайоме обличчя, — перебив його Книш. — Десь я її бачив. А я ж її у поліції бачив, її пригоняли на слідствіє.
— Отож і мені страшно стало, — хвалиться Рубець. — Чутка ходила, що дівчина задавила Загнибідиху. А гляну на неї — щось не віриться, щоб така давила. «Ти, — питаю, — коли служила?» Думаю: «Може, давно коли, може, се не та». — «Оце, — каже, — після смерті хазяйки одійшла». — «Так ти та сама, що казали, задавила хазяйку?» — питаю її. А вона у сльози, як заридає! «Чого ж ти плачеш?» — «Та як же, — каже, — через ту брехню немає мені просвітку. Ось другий день стою; спитає хто: де була? одкажу, — зараз і назад». Подумав я: «Коли б вона справді була винна…»
— Та то її вплутав Загнибіда, щоб затягти діло. Потім сам в усьому признався, — перебив Книш.
— Та постійте ж бо, — одказав хазяїн. — Подумав ото: «Коли б була винувата — не пустили б її»; та й кажу їй: «Пожалуй, я тебе найму, тільки попереду справлюся де слід». — «То найміть, зробіть милость», — просить сама. Привів я її додому, а сам — до слідователя. І от, як ви кажете, що то її Загнибіда вплутав, так і слідователь каже… Так я її учора й договорив.
— А дорого? — спитався Книш.
— Десять рублів, на моїй одежі.
— Талан! — скрикнув Колісник.
— Питаю її: що за рік? А вона: «Що хочете, тільки на вашій одежі». Кажу — десять буде? «Буде», — одказує. На тому і порішили.
— Дурна селянка! — сміється Колісник.
— Та якщо така вона й далі буде, — повідав Рубець, — то я їй і двадцять дам. Господь з нею! Адже куховарці плачу три карбованці на місяць, а що з неї? Тільки й того, що обід зваре; а як оддала обід, то зразу й поминай як звали! А ся, може, хоч хати не покине.
— То ще — поки не роззнакомилась. А от, підождіть, москаля наживе — почне, як і всі, бігати, — увернув Книш.
— Правда ваша, правда, — каже Колісник. — У мене з села була. З півроку просто люба-мила, хоч у вухо бгай, а познайомилась з москалями — зараз і пішла у хльондри. Що ті москалі лиха з слугою роблять!
— Що москалі — то москалі, — умішався Рубець, — а то ще й такі, як у мене куховарка. Зараз і почне нашіптувати та наставляти: і того не роби, і то не твоє діло; і води не носи, і грядок не поли. Думаю розщитати прокляту! За одно й держу: ніхто кращого борщу не зварить, як вона: їм — не об'їмся! Зате ж і зло неабияке: коло печі не стій, нічого не кажи, ні в віщо не мішайся, — так зразу і присне, так і палахне вгору!
— Городська, городська, — мовив Колісник. — Се вже коли городським миром помажеться — пиши пропало!
Тут саме увійшла Христя за порожніми стаканами — і розмова стихла.
— Ну, а за що ж то Загнибіда загубив свою жінку? — спитався Колісник, коли Христя вийшла.
— За що? Хто ж його знає, за що, — повідав Книш. — Усяко кажуть: одні його винуватять, другі її. Вона, кажуть, ревнива дуже була… Він їздив кудись та забарився на один день; вона й напалася… Ну, він і пом'яв…
— Добре попом'яв, що й на той світ одправив. Ні, він таки лихий був, а вона дуже добра. Я знаю її, вона кума моя; і його знаю — завзятий! — толкувався Колісник.
— Да о чем мы толкуем? — гукнув Селезньов. — Играть-то будем или нет? — випалив він, визвірившись на хазяїна.
— Зараз! зараз! — замовив той. — Христе! як би столик сюди принести!.. Чи, може, у бесідку підемо? Тихо тепер, засвітимо свічку і — катай-валяй!
— Да мне все равно. Кого ж четвертым?
— Хто четвертим? — пита хазяїн. — Нема четвертого.
— А ваш квартирант? — спитав Книш.
Рубець тільки махнув рукою.
— Не гра?
— Другим бог і квартиранта пошле такого як слід, — одказав Рубець. — А в мене нелюдим якийсь: все сидить у своїй хаті.
— Що ж він робе? — спитав Книш.
— Пише щось, читає…
— Дурак, видно! — рішив Селезньов.
Колісник зареготався, а за ним і Книш.