— І вам не шкода було кидати свого добра? — спитала Христя.
— Ані капельки, — одказала Мар'я спокійно. — Хіба воно моє? — додала ще спокійніше.
«Чудна твоя, господи, воля!» — подумала Христя і прийнялася в печі розтоплювати.
Недовго Христі прийшлося простояти коло печі, не довго правитись. Сама скора, та й дрова — не солома, — хвилинкою страва поспіла. І подавати б, так з саду одно доноситься: раз, два, три! — ознака, що ще не переграли у карти.
— Накривай на стіл, Христе, бо вже швидко скінчать, — сказала їй Пистина Іванівна.
Христя накрила і чимало ще дожидала у кухні, що ось гукнуть — неси! Немає, не чутно. Пані пішла в садок та там і сіла.
Христя потушила світло і вийшла на сінешній рундук. Місяць геть високо піднявся вгору, білим світом вистилав землю. Тихо ходив його срібний світ, мішаючись з легкою тінню попід хатами та заборами. Небо й повітря миготіло срібло-сизим полум'ям; невеличкі зірочки ледве-ледве лупали у тому блакитному мороці. Повітря стоїть — ані дихне, не ворухнеться, мліє у своєму тихому спокої, місто німіє, гасить світло і покривається сном.
Христя сіла на порозі, приклонилась головою до одвірка. Тихий спокій ночі колише її, присипляє думки в голові, жалощі і радощі в серці… От би коли лягти отам під коморою, на свіжому повітрі — і заснулося б!.. І Христя солодко позіхає. Сон хиляє її, а з саду доноситься регіт, чутно крики… Ні, не спи, Христе, дожидай, поки кликнуть тебе!
Від нудьги Христя почала сюди-туди водити очима… Вікно з причілку було відчинене, у йому світилося. То вікно з паничевої хати. «Чого ж у його так тихо, чи не заснув, бува?» — подумала Христя і, піднявшись, побралася до вікна.
Коло столу над білим папером зігнувся він: пише щось. Рука несамовито бігає, виводячи стрічку за стрічкою; молоде лице його, оторочене русявим пухом, то хмуриться, то прояснюється; чорні бровенята то сходяться, то розходяться; на високому білому чолі, у ясних карих очах бродить глибока думка. Він на хвилину зостановився, чогось тихо пошептався сам з собою і, вхопивши перо, знову почав писати: тільки гострі кінці його по білому паперу заскрипіли…
Христя помилувалася його молодим личком, таким задуманим і таким ясним, білими тендітними руками, карими очицями, чорними бровенятами і, помилувавшись, подумала: «От і неволить свої молоді літа над такою роботою!»
— Христе! Христе! — донеслося до неї з кухні.
Вона, як опарена, скочила — побігла.
— Виймай жарке та давай. Вони і до світу не скінчать. Хай стоїть перед ними, і холодне поїдять, як захотять, — гнівно сказала Пистина Іванівна. — Бо я спати хочу, — додала.
Христя забрала страву і однесла все у садок.
— Эй ты, красавица! — гукнув на неї Селезньов. — Принеси-ка сюда воды.
Христя принесла воду і, становлячи, почула, що щось трімнуло її за стан. Озирнулась — то Селезньов посилав до неї свою довгу руку. Христя зашарілася і в одну мить зникла з-перед їх.
— Эх, скорая! черт возьми! — сказав Селезньов.
— А ви, капітан, по заповіді поступаєте: хай права не знає, що робить ліва, — зареготався Книш.
— Да просто хотелось ущипнуть…
— Не розвращайте моїх слуг, — мовив понуро Антон Петрович.
— Нет, нет… бог с ней!.. Я вист, а вы что? — повертається до Книша.
— Та й я повістую, — одказав Книш.
— Без двох, — каже Антон Петрович, розкриваючи свої карти.
— Ви, капітан! — гукнув Книш.
— А черт тебя дери с твоей девкой! — скрикнув капітан… І з гущавини роздався нестямний регіт.
Христя, стоячи за бесідкою, нічого не розібрала, об чім вони розмовляли, і тільки ображено прошептала:
— Чортова верства! і сорому йому немає!
— Зачиняй вікна та лягай спати! — сказала їй Пистина Іванівна, коли вона вернулася до хати.
Христя побігла… Кругом хати почувся стук, грюк, гарчання прогоничів.
— А се нащо? — донісся до неї з хати голос квартирантів, коли вона намірилась вікно зачинити, і його біле обличчя показалось у вікні.
— Не треба хіба? — спитала вона.
— Не треба, — одказав він тихо і скрився.
— Пора вже спати! — не знаючи, як і навіщо, гукнула Христя.
Обличчя його знову показалося у вікні, освічене тихою усмішкою. Христя мерщій одскочила й побігла у сіни.
Коли вона лягла, то перед її очима у темній темноті засунених сіней все стояло біле обличчя і стиха усміхалося до неї… Вона нешвидко заснула, кидаючись кожен раз, як до неї доносилися викрики товстого капітанового голосу.