ІІ
Уже сонце геть піднялося угору, як Христя встала. Мар'я ще не верталася, пани спали. Всюди було тихо, ані шерхне ніде. З улиці доносився гомін, біганина; то саме люди пустилися на базар. Христя згадала, що води обмаль, ухопила відра й побігла до сусіднього колодязя по воду. І води принесла, і самовара постановила, а ще ніхто не вставав. «Видно, учора до світу досиділи за картами, що й пан заспав», — подумала вона, стоячи серед кухні й роздивляючись, за віщо б їй ще прийнятися.
— Христе! — почувся голос пана з кімнати. — Пора вікна відчиняти! — І він голосно позіхнув.
Христя побігла. Вертаючись, вона стріла Мар'ю. Обличчя в неї біле, як крейда, очі червоні, одежа пом'ята, коси вибилися з-під платка, та й платок сам поліз набік, — або ж вона цілу ніч не спала, або ж, на хвилину задрімнувши, кинулася і зараз побігла додому.
— Здорові, тітко! — веселенько привіталася Христя.
— Здорова, — під ніс охриплим голосом мовила Мар'я.
— А чобіт і досі не почистила? — гукнув пан з кімнати.
— Дурна голова! — мовила Христя й побігла за чобітьми.
Поти вона чистила чоботи, Мар'я мовчки прибиралася, підбирала свою розкуйдану косу, підсмикнула пом'яту спідницю. Гляне Христя — німа, мовчазна Мар'я, аж сердита, і знову прийметься за чоботи. Ось вони в неї і заблищали, мов лаком покриті. Хутко помчала їх Христя в горниці.
— Чи Мар'я дома? — донісся голос панів.
— Дома, — одказала Христя.
— Скажи, щоб збиралася на базар.
На Мар'ю наче хто кинув грячого приску!
— Біси його батькові! — гукнула вона, тільки що Христя показалася на порозі. — У нас ніколи так, як у людей: підуть на базар, наберуть днів на два, на три, та й готово. А в нас щодня тьопайся. За шага тії цибулі купити — йди!.. І сьогодні йди, і завтра бреди… У других — коли куховарка, то вона сама і на базар, і все; а в нас — слідком, як дурочка, тьопайся, та носи, що їм завгодно купити… Бісові злидні! Бояться, щоб не вкрала, бач! — торохтіла Мар'я, пов'язуючи голову старим платком.
Пан швидко вийшов одітий і, не кажучи ні слова, пішов з хати. Мар'я, вхопивши корзину, повіялася за ним.
«Чого се Мар'я така сердита? Що з нею?» — думала Христя, зоставшись одна серед мертвої тиші. Самовар награвав сумну-журливу пісню і болісно одкликався у Христиному серці.
Нешвидко пані встала, а за нею й дітвора. Треба давати усім умитися, дітей повдягати, кроваті поперестилати, у хатах поприбирати. Христя крутилась, як муха в окропі.
— Подавай самовар, бо з базару пан швидко прийде, — приказала Пистина Іванівна.
Христя кинулася у кухню, аж і Мар'я прийшла. Бліда і полита потом, вона принесла у корзині і м'ясо, і курей, і всяку овощ — повну корзину; принесла та так і кинула додолу!
— Руки пообриваєш, носячи! Нема того, щоб хурку найняти; як на того коня валять — носи! Аж руки потерпли! — скрикнула вона і почала розмахувати руками.
Христя мерщій ухопила самовар і понесла у горниці.
— Вимий стакани, — порядкує пані.
Поти Христя правилася біля чайної посуди, прийшов і пан, почав розказувати про базар, хвалився, що купив, почому.
— Ти дивись сьогодні за Мар'єю, бо вона десь була. Ходе по базару та на людей слоняється, — додав. Пані тільки зітхнула.
Христя вийшла у кухню. Мар'я сиділа коло столу, спиною до горниці, і, уставившись очима у вікно, нехотя жувала скоринку хліба. Видно було, що вона об чомусь думала, про щось журилася… Христя боялася зачепити її розмовою. Було тихо і сумно, хоч сонце так весело освічувало кухню: його золоті стяги вигравали на шибках високих вікон, його ясні кружала крутилися по долівці. Коли се…
— Чого се Мар'я Іванівна так зажурилася? — роздалося тихе питання ззаду Христі, аж вона злякалася. Зирк! — на кухонних дверях стоїть панич. Його голова й борода закустрані, його очі заспані, біла вишивана сорочка розхристана і з-під неї виглядає тендітніша від рожевого лепесточка груднина.
— Нічого й журитись, коли рук не чуєш! — суворо відказала Мар'я.
— Чого ж се?
— Он яку хуру теребила на собі! — вказала Мар'я на корзину.
— Бідна головко! Та ніхто й не поміг? І не знайшлося нікого такого? — пита, граючи очима, панич.
Мар'я скоса глянула на нього і скрутнула головою.
— Ну, вже й ви! — одказала вона, зітхнувши. — Без того, щоб не пришити квітки, не можна.
— О, ви вже й сердитесь, Мар'є Іванівно. А я хотів прохати, щоб дали мені умитися.
— Он кого просіть! — кивнула вона головою на Христю.
— А се що за вечірня пташка? — пита він, уставивши очі на Христю. Христю неначе хто жаром обдав… «Се він плеще про вечірню через те, що я учора з ним заговорила», — подумала Христя і ще дужче почервоніла.