— Ми були кріпаки. Нас небагато було: батько, мати та я — от і вся сім'я. Жили ми в Яківцях — село таке. Ти не дивись, що я тепер така стала — постаріла, понікчемніла; а замолоду була красива, швидка, весела… і на язик гостра. Все село тішилося моїми вигадками, всі хлопці й дівчата носили прізвища, що я їх, бувало, надаю. Огонь була — не дівка!.. Мати любила мене — душі не чула. Бувало, де забарюся — уже і клопіт, і сльози. Де ж? Одним одна дитина!.. Може, і батько любив, та за панщиною ніколи було йому те показувати. Бувало, як поженуть на роботу, то за місяць хіба раз додому навідається. Він бондар був і все в панському дворі і кис; а мати одна зо мною. Батько був сухий, худий, заморений; приїде, було, додому — та й зляже. Мати возькається з хворим, а я собі вигулюю… Вигулялася така здорова, огрядна! От ти трохи нагадуєш мене собою… Мені уже сімнадцятий пішов. Хлопці біля мене, як хміль коло тичини, в'ються; а найпаче Будненко Василь. Чорнявий, кучерявий: картина — не хлопець! Люди казали: от би спарувати — на славу була б пара!.. Воно б, може, так і сталося, та… Батько усе хирів, кашляв та так, як свічка, тав. На ногах і вмер, сердешний. Ну, звісно, після смерті батькової клопоти, турботи. Воно якби Василь сміливіший, то ми, може б, і побралися; тільки він жде, поки батькові рік вийде. Мені-то він сказав так, а матері — ні слова… Жду я того року. Пройшло уже два місяці. Коли се приходить до нас дідич з двору: «Тобі, Явдохо, наказ: перебиратись з дочкою у двір; а сюди з двору Якименка переведуть…» Господи! що ми тоді з матір'ю попоплакали та попокляли свою долю! А люди в один голос: оце ж пропала Мар'я! оце рехт їй!.. Мати плаче, побивається, а мені — страшно так. Не дай, господи, повісять або утоплять; а жити ж то так хочеться! Воно б, може, і краще було, якби утопили або повісили: менше горя знала б. Ні ж, бач, і досі по світу волочуся! Переїхали ми в двір. У дворі щось жінки та дівчата між собою перешіптуються, дивляться на мене та усміхаються. А мати одно — плаче…
— Не плач, стара, — як зараз чую голос коваля Спиридона. — Он у тебе дочка як картина: не дасть в образу! Викупить перед паном. Ще й нагороду одбереш за те, що викохала таку.
Усі так і зареготались, а мати ще рясніше заридала! А я стою коло матері, як чмелена: страшно мені і на людей глянути; а серце — як не вискоче!
Коли се кажуть: пан іде. Усі розступилися, кланяються. Перед нами, мов з-під землі, виріс пан — горбатий, кривоногий, таранкуватий, ще й з бородою, як у жида.
— Ану, де та красавиця? — питає. Уп'яв у мене свої манюсінькі мишачі очі з-під настовбурчених рудих брів — я так і обімліла; глянула на матір, а вона, як стіна, біла.
— Нічого, нічого, — каже пан, усміхаючись своїми гнилими зубами. — Нарядіть дочку як слід та й у горниці; а мати й на кухні послуже.
Мати в ноги.
— Паночку, лебедочку!.. — просить-ридає.
— Чого ти, — каже, — дурна, виєш? Хіба твоїй дочці худо буде? Не бійсь, худа не буде.
Мати як припала до його ніг — та так і заколіла.
— Підведіть стару, — приказує пан, — та провітріть, а молоду одведіть у горниці. — Сказав — і пошкандибав до будинку.
Мене, не довго думавши, два чоловіки — хіп під руки! — та в горниці так і помчали. Там передали мене якійсь курносій, пикатій бабі. Та відвела ще далі, почала вговорювати, щоб я не боялася, що мені тут добре буде. Веліла скидати ту одежу, в якій я прийшла, а надівати ту, яку вона вкаже… Наряджа мене та все прихвалює: яка я красива та як я панові сподобалася. Як оділа ото, підвела до дзеркала: я уперше зроду у його дивилася. Як глянула — і сама не своя стала! Чи се я, чи не я? Наряджена, розодіта, як та панянка… Того ж таки дня довелося попрощатися з своїм дівуванням!..
І Мар'я болісно та гірко зареготалася. У Христі мороз пробіг поза спиною від того реготу.
— Ох, сміх тепер, — стуляючи нитку перерваної розмови, почала знову Мар'я, — а тоді не до сміху було. Як я тоді плакала, як побивалася! Та все даремно… Мене заперли в одній хатині і не пускали нікуди. За цілий день у мене ріски в роті не було, а ввечір — пан знову іде… Кривоногий, як змія та, в'ється коло мене. Так мене зло узяло! Глянула я на нього, огидливість так і заворушила, зло так і підступило під серце, вже ж усьому, думаю, край бува, та як кинуся на нього, як ухоплю за горлянку, так і впилася пальцями! Бачу: посинів він, очі кров'ю налилися… усиловується дихнути. А я все давлю та приказую: «А що, поглумився, а що навтішався?» Якось він зібрався з силою, підняв руку та як дав мені у ліве ухо, — так у моїй голові і пішло в усі дзвони дзвонити!.. У голові дзвоне, а в очах — темно-темно. Я не пам'ятаю, що далі було. Знаю, що як очунялася я, то лежала на дошці кров'ю підлита. Коло мене ходе та баба, що наряджала, та беззубим ротом сичить усякі лайки… Цілий тиждень лежала я, як колода; цілий місяць сходили синяки з мого тіла. Видужала — мене знову взяли у горниці і пристановили, щоб я держала панові горщик… Отаке-то! Бувало ні з сього ні з того, ти стоїш — а він — кресь тебе по щоці! «Чому не прибираєш?» — крикне. Нахилишся, а він тобі кулаком межи плечі… Гірше, ніж над товарякою, знущався!.. Витерпіла я раз, ковтаючи гіркі сльози, витерпіла удруге і утретє. Вчетверте знову закипіло біля серця… як був трохи не повний горщик, так я ним на його і линула… Господи!.. зроду-віку нічого не бачила я страшнішого, як пан тоді! Увесь тремтить, очі палають, обличчя міниться, то зразу поблідне, аж посиніє, а з нього так і біжать патьоки… Сміх і лихо!.. Я мерщій кинулась навтеки. Куди ж ти втечеш? Тут мене зразу і злапали… Було ж мені! Мене держать за руки, а він лютий, як змій, стрибає біля мене… «Лижи! язиком злизуй!» — гукає. Та кресь! — мене в один висок; підскоче з другого боку — та в другий! Збив мене — курці ніде клюнути!.. Заперли мене не в хату, а в саж. Цілий тиждень я там, як свиня, лежала. Кожного ранку, бувало, прийдуть, принесуть мені їсти — сухар цвілий та помиїв якихсь замість води. Отим і живи! Або оселедця дадуть, а води не дадуть… Згагою морять. А люди з двору зійдуться — хрюкають, регочуть. У пеклі не буде гірше, ніж мені тоді! І не пропала ж, дивись. Живуча, сучка, вдалася! — додала, зареготавши, Мар'я.