— Господи! що ж далі було?.. — жахнулася Христя.
— Далі? Багато далі, Христе… Мабуть, нікому на світі не довелося звідати того, що мені. Ото держали мене в сажі, а як підгоїлися виразки та трохи посходили синяки, то прикували коло сажу на цеп, як ту собаку. Дощ, лиха година, а я приткнуся до стіни та так і гибію… Не було, Христе, гіршого лиха, як те кріпацтво! Якби не воно, — хіба б я хилялася отак по світу, як оце хиляюся? Була б, певно, за Василем і була б господинею. А то, бач: як зозуля та — без пристановища, без притулку. Мабуть, десь під тином доведеться пропасти: усім чужа, нікому не потрібна, як той покидьок.
— А що ж мати? Де ж мати була, що за вас не заступилася? — спитала Христя.
— Тож-то й є, що ні мене до матері не пускали, ні матір — до мене. Потім уже я почула, що проміняв її пан другому за собаку. Отаке з людьми робили!
— Нуте, як же ви виплутались із своєї біди?
— Багато, Христе, розказувати. Якби все, як воно було, розказати — за рік би не переказав… Держать ото мене на цепу, лежу я та гибію. Хоч би одірватись, утекла б куди та повісилася!.. І от почала я крутити цеп: і сиджу, і стою — та все кручу. Се ж не вірьовка тобі, щоб перекрутити, а залізо. Як ти його перекрутиш? Уже ж, думаю, що буде, те й буде! Цілий тиждень його крутила — таки перекрутила. І залізо не видержало — отаке!.. Се було вночі; як перекрутила, як край цепу брязнув у моїх ніг — страх мене напав. Що се я, думаю, наробила? Посиділа, подивилася; підняла цеп на руки — брязкаю ним. А далі — як зірвуся з місця, як дремену з двору — тільки закуріло! Куди я бігла, якою дорогою — і досі не пригадую. Не знаю, як ранком опинилася біля якогось села. Що воно за село? — і того не скажу. Уходжу в перший двір; собаки кинулись на мене; люди вибігли. Обступили мене, обдивляються, а я стою, як тороплена. «Хто ти, відкіля?» — допитуються. А в мене річ одібрало, язика не поверну; біля серця печія пече, в голові огонь палає, у віччю темно, наче я крізь сито дивлюся. Спасибі одній молодиці, узяла мене до хати, пригріла своєю обхідністю та ласкою, дала їсти… Наїлася я, очуняла. Тоді тільки розказала про свою пригоду. Розказую та плачу; а за мною і другі плачуть. «Куди ж ти тепер підеш?» — питають люди. «Не знаю, — одказую їм. — Хоч з мосту та в воду!» А один чоловік старенький уже, лисенький: «Тю-тю! — каже, — оханися. Хіба на се немає ніякого суду, ніякого права? Жалійся. Я, — каже, — знаю у городі такого панка, у суді служе. Помагає добрим людям. От і мені, — каже, — допоміг одібрати землю від напасника. Хоч, поведу до його?» Я йому в ноги. «Згляньтеся, — молю, — хоч ви, дядечку! Я за вас довіку буду бога молити!» — «Не проси, — одказує, — мене, там попросиш. Я сказав поведу, то й поведу; а там що буде — не знаю». На другий день ми поїхали. Повів він мене на квартиру до того пана. Молодий ще пан, ввічливий. Ходе по двору, смокче люльку та спльовує. Дядько розказує йому за мене та просе: поможіть. «Можна, — каже, — можна попитатися… А що мені за те?» — «А що, паничу, — одказує дядько, — назначайте самі; одсудите на чисту — послуже не вам — другому; заслуже — заплате». Глянув він на мене якось скоса і зразу одвернувся. «Добре», — каже. І пішов у хату. Довго не виходив, писав, видно, бо, вийшовши, зараз дав мені до рук бумагу. «На, — каже, — сю бумагу та йди до предводителя. Упади йому в ноги, розкажи все і бумагу подай». Спасибі дядькові, повів мене і до предводителя. Покликали мене. Уходжу я в хату, а там — панів, панів! Та накурено так, що аж синіє. «Де ж той предводитель? У кого його спитати?» — думаю та прямісінько перед усіма — бух! навколішки. «І пожалуйте! і помилуйте!» — кажу, а цеп з рук як вирветься та — грюк! об поміст; аж усі струснулися. «Що се? і звідки се?» — питає один старенький панок, підходячи до мене. Я йому бумагу до рук. Узяв він, прочитав про себе. «Добре, — каже, — бумагу твою приймаю і тебе поки що від панщини ослобоняю». Чую я те і не вірю своїм ухам. Я думала, що одна смерть тільки ослобонить мене від мого нещастя, а тут тобі кажуть: «Я тебе ослобоняю». Припала я до ніг того пана, цілую їх та обливаю слізьми. «Годі, — каже він, — годі! Тут сього не можна робити. Уставай!» Підвелася я, стою. «Іди, — каже, — собі та жди кінця діла». — «Куди ж я піду?» — питаю. «То вже твоє діло», — одказує. «Цеп же, — кажу, — у мене на шиї прикований». Та й брязнула цепом. Дехто засміявся. Старенький пан повернувся до других, щось пошептавсь. «Підожди», — каже. Кликнув чоловіка і послав кудись. Чоловік не забарився вернутися з жидом. У жида цілий оберемок ключів на залізній каблучці. «Розкуй, — каже пан жидові, — оцю нам дівчину». Довго мосувався жид, поти розімкнув замок: все приміряв то той, то другий ключ, поти не знайшовся такий, що якраз прийшовся. Як розімкнув — жида вислали. А мене знову питають: як я хочу: чи щоб по суду діло пішло, чи, може, вони визовуть пана; та з ним я переговорю та помирюся. «Господь, — кажу, — з ним! І не кличте його; краще кликніть мою матір». — «А де ж твоя мати?» — «Не знаю, — кажу. — Разом узяли у двір, а де діли матір — не знаю». Знову пани почали шептатися, а далі й кажуть: «Ну, йди собі, та навідайся через тиждень». — «Куди ж я піду? — знову я їм своє товчу. — У мене ж ні притулку, ні пристановища». — «Наймися у кого служити, — каже пан. — А поти — на тобі на харчі». І дав мені бумажку. Поклонилася я, поцілувала панові руку і пішла. Дядько дожидався мене і знову повів до панича. «А що, як?» — питає той. Я розказала все, як було. «Чому ж ти, дурна, не сказала, що хочеш по суду?» — «Бог його знає! Я не знала», — одказую. «Ну, нічого, — каже, — ми його нагріємо. А тепер от що: зоставайся у моєї хазяйки на службі». — «Добре, — кажу, — послужу, скільки скажете. Ще якби ви за мою матір поклопотали, то я б вам і вік служила!..» Оддала я дядькові бумажку, що пан дав: не хотів і брати, та я намагалася. Як? Скільки зо мною возився та клопотав? Вирядила я його, а сама зосталася у хазяйки. Вона була міщанка, перекупка: хлібом торгувала, рибою, соняшником… У неї ото я й зосталася. Спершу було чудно, боязко якось; а далі привикла. Хазяйка ніколи не сидить дома — усе на базарі та на базарі, а ми з її дочкою, дівкою, дома правимося. Гарна була та Настя — Настею звалася — весела, співуча. Як заспіваємо, бувало, удвох — аж стіни слухають. Іноді до нас і панич зайде. Розкаже мені про діло, нахваляється пана у тюрму посадить. «От коли б, — думаю, — його в тюрму завдав, щоб знав, як знущатися над людьми». — «А за матір же як?» — питаю. Тоді ото він і сказав, що мати продана другому… Зажурилася я, засумувала. Шкода мені матері старої; хоч би довелося побачити її, почути, як їй живеться… Якось раз увечері панич кличе мене до себе в хату. Слово по слову — він почав мені казати: хочеш — я найму квартиру, будемо жити вкупі. Тобі, каже, добре буде: і те, і друге, і третє… Розпитує та підбива. Подумала я: не згодитися — не буде діла вести: візьмуть мене знову до пана. А як до нього, то краще на шибеницю… Згодилася. З того ж таки вечора і почала я з паничем жити. Перейшли з ним на нову квартиру; живу — як господиня: схочу робити — роблю, схочу лежати — лежу. Добре було. Забула про все. Про матір тільки інколи згадувала, та боялася і згадувати. Що, думаю, як вона у хату — шасть! «А що се ти, — скаже, — від одного втекла, та другому на шию вішаєшся?» — «Краще б, — думаю, — вона умерла, щоб і чутка про мене до неї не доходила…» Пожили ми отак з місяць, а може, й більше. Якось панич увечері й каже: «Щось пан не їде». — «Який, — питаю, — пан?» — «Твій обидчик». — «Хай йому цур! — кажу. — Я його й бачити не хочу». Коли се на ранок щось промелькнуло побіля вікна, іде у двір. Глянула я — пан… У мене і руки, і ноги потерпли. «Пан!» — кричу. А панич: «Іди, — каже, — собі у другу хату. Я з ним сам побалакаю». Пішла я… Увійшов пан, поздоровкався; та тихий такий, слухняний: де та й нату