- А гарно як! Господи, як гарно! - скрикнула, глянувши, Марина. - Дайте дзеркало; хай вона подивиться сама та скаже. Мар'я кинулась у горницi за дзеркалом.
- Дивися! - сказала, пiдносячи, Марина присвiтила. У Христi аж iскорки в очах замиготiли.
- Бач. Не я тобi казала? Бач! - торохтiла Марина. - А якби ще сюди за косу квiточку. Одну рожеву квiточку!
Мар'я здивувалася Марининiй дотепностi:
- Мистець ти, Марино! справжнiй мистець!
- Тепер скидай оце ганчiр'я та надiвай… Що в тебе є? - порядкує Марина.
- Спiдниця, корсетка, - каже Христя.
- Якби до корсетки вишивана сорочка.
- У мене е; я зараз, - кинулася Мар'я i не забарилася принести з комори тонку вишивану сорочку.
- То оце сорочку скидати? - скрикнула Христя. - Не хочу!
- Надягай поверх! - гукнула Мар'я i, зiбравши сорочку, перекинула через Христину голову. Довга сорочка, як той мiшок, упала додолу; мережка лиштви лежала аж на землi. I Мар'я, i Марина зареготалися.
- Оце якби панич зайшов! - сказала Христя.
- Нужен вiн нам! Як нарядимося - хай тодi подивиться, - вiдказала Марина, пiдбираючи i ув'язуючи кругом стану сорочку.
- Надягай мерщiй спiдницю! - гнала знову Марина. Хапалися, мов не Знать куди поспiшали… Ось i спiдниця обхопила круглий i низький стан, урiзаючись у боки червоною крайкою.
- Тепер корсетку надягай, - держачи в руках корсетку, поспiшала Марина. Надiла й корсетку.
- Держись рiвно!
Як кравець, мiряючи плаття, общипує та обсмикує, так Марина смикала Христю. Ось уже все готово.
- Ану, дивись! - скрикнула Марина. Мар'я пiднесла дзеркало.
- Пiдожди, ще не все! - I Марина мерщiй скинула з себе дукачi, намисто i начепила Христi на шию.
- О, тепер так! - сказала, одiйшовши геть. I лице, i очi у неї горiли, любуючись, як то гарно Христi у тому уборi.
їй було справдi гарно. Низенька, кругла, вона здавалася не польовою квiткою довгостеблою, от як Марина, а повною огородною маргариткою, що так щиро ходили коло неї невтомнi дiвочi руки, доглядали невсипущi очi, кожну бур'янину прополюючи, рано й вечiр поливаючи. Чорнява голiвонька З ясними очима, чорними бровами й рожевими устами, мов виточена, сидiла на високiй шиї, унизанiй намистом, дукачами; личко червонiло, усмiхалося; очi грали: здоров'ям i радiстю iскрило вiд їх. Бiлi вишитi рукава випадали З темної корсетки, мов пучок квiток, нав'язаний на руки; корсетка чорнiла, а ситцева спiдниця червонiла незчисленними квiточками, мов поляна серед лiсу, густо укрита трав'янками.
- Бач! бач! бач! - кричала Марина, жартiвливо б'ючи Христю по плечi. - А казала - погано. Якою треба ще краще? Зроду-вiку в селi до ладу не нарядяться. Адже правда, Map'є?
Мар'я стояла, дивилася - i очi її розбiгалися.
- От бач! От що значить - до лиця, - вимовила вона, зiтхнувши, мов що згадалося їй давнє-минувше, котре вже не вернеться знову.
- Глянь та подивись на себе! - муштрує Марина Христю. У Мар'ї очi Заграли.
- Знаєш шо, Христе? - почала вона тихо. - Пiди оце до панича.
- Боже мене храни! Щоб вигнав?
- Нi, не вижене. Пiди нарочито, чи пiзнає, - каже й Марина.
- Знаєш, що зроби? - рає Мар'я. - Увiйди та й кажи: просили барин i бариня, щоб пожалували до їх. Як спита якi, хiба, скажеш, не знаєте? Тi, до яких вашi пани поприходили.
- Пiди, Христе! Пiди, голубко! Пiди, моя сестрице! - пада коло неї Марина.
Христя рiшилася. Ступила раз, удруге, повернулася i засмiялась.
- Тiльки не смiйся!
Христя ще раз ступила, утерлася, оглянулася i, вхопившись за клямку, одчинила дверi. Мар'я й Марина поступили за нею до одвiркiв.
- Здрастуйте! - привiталася Христя.
- Здоровi, - одказав панич, одводячи очi вiд книжки. Вiн читав.
- Просили пан i панi, щоб пожалували до їх.
- Якi пан i панi?
- О-о, хiба не знаєте? - щебече Христя, усмiхаючись. Марина зачмихала; Мар'я сунула їй кулака пiд бiк i, одiпхнувши геть вiд дверей, вставила у їх голову.
- А почiм же я знаю? - каже панич.
- Там i вашi пани… - наводила Христя.
- Пiзно вже, - каже панич, дивлячись на невеличкi дзигарi. - Кланяйся i дякуй. Скажи - зiбрався спати.
- О Мар'е! О лихо! О не видержу! -затуляючи рукою рота, шепотiла Марина. Регiт її пiдкидав, давив, перевертав.
- То так i сказати? - пита Христя.
- Так i скажи.
- Прощавайте ж.
- Iди здорова.
Тiльки що Христя повернулася йти, як Мар'я i Марина пiдняли нестямний регiт.
- Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!.. О лихо! О-о-о! - носилося по кухнi, ламалося у дверi до панича.
- Що там таке? - промовив вiн сам до себе i, мугикнувши, напрямився в кухню.
Марина i Мар'я аж на пiл попадали вiд реготу; не видержала i Христя. Тепер тiльки панич довiдався, що його пiддурили, i сам усмiхнувся.
- Так оце той посланець! - сказав вiн, хитнувши головою на Христю, Марина вибiгла аж насеред кухнi i, як божевiльна, плескала у долошки, заливаючись реготом; Мар'я, припавши до полу, вiд нестямки тремтiла уся, хапаючись за живiт.