- Ану, йди сюди! Iди сюди, посланець з чужих краiв! - жартував панич, простягаючи руку, щоб ухопити Христю.
Христя одскочила було геть, та її ззаду пхнула Марина, так що вона трохи не стукнулася з паничем. Панич ухопив її за руку, увiв у свою хату i почав оглядати.
- Iч, гарна яка! Iч, яка хороша стала! - хвалив вiн, трiпаючи своєю невеличкою бiлою рукою по її повнiй щоцi. Вiд того трiпання била кров у Христине лице, приливала у голову. Загорялися у серцi разом якiсь любi i важкi почуття, - так загоряється гнiт, коли до його пiднесеш палючий сiрник. Рука паничева якось грiє, лоскоче; Христя червона, як макiвка, схилила голову на один бiк i придавила пiдборiддям його руку до своєї шиї. Вона почула, як її серце забилося, як дух у грудях затнувся, високо пiднiмаючи повне огню лоно.
- Славна! - мовив таким любим голосом панич, що Христя аж пiдвела голову.
"Чи вiн се сказав, чи нi?.." Очi їх стрiлися. Крiзь синi стекла очок виставились, мов чорнi ягоди, його зрачки; якiсь iскорки жеврiли у їх; у Христi ж очi горiли-палали… Дух у грудях ще дужче сперло, кров ще бiльше вдарила в лице, аж в ухах шумiло. Христя, мов хто кольнув її, стрибнула назад i вибiгла в кухню.
- Що вiн казав? Що казав? - зашепотiли разом Марина i Мар'я. Христя не змогла говорити… так її серце билося, стукотiло.
- Нi, з вами кашi не звариш! - промовив голосно панич, закриваючи книжку. - Iдiть краще та пiснi заспiвайте. Хто вмiє?
- Христя вмiє! - гукнула Марина.
- Я не вмiю, - похнюпившись, тихо одказала Христя.
- Та ну, годi! Де ж не вмiєш? - уговорює Марина. - Умiє, умiє, - доводе паничевi.
- Христе! Чого ж ти? Бач, яка соромлива! Iди заспiвай хоч одну; я послухаю. Я люблю простi пiснi.
- Так я ж не вмiю, - одмагалася Христя.
- Поведемо її! - скрикнула Марина i разом з Мар'ею ухопили Христю пiд руки i умчали в паничеву хату.
Панич ухопив стiльця, приставив до свого i посадив Христю рядом з собою. Христя тiльки сплеснула руками i зареготалася… Вона сидить рядом З паничем! де не так давно сидiла панi… Чудно, чудно! Марина i Мар'я звiсились на стiлець до неї, поглядають то на панича, то на неї, ззираються самi з собою; i чує Христя, як вони очима смiються… їй робиться i душно, i млосно; щось давить за горло, пориває за серце. Вона скочила, утекла б, та вiн придержує її за руку - не пускає. У тiм мiсцi, де обхопили його пальцi руку, - кров б'ється, кидається жила.
- Якої умiєш, Христе, розказуй або заспiвай. Я запишу. - I, все кажучи, береться за папiр i перо.
Настала мовчанка. Панич жде. Христя мовчить, пригадує: яку б його? Думки так заплуталися у її головi, пiснi помiщалися одна з другою, що вона не пригадає цiлої нi одної. Ще хоч би не Мар'я та не Марина повисли над головою, а то вона чує на собi їх гаряче зiтхання, їх нетерпляче ждання.
- Та я не вмiю! - скрикнула Христя, червонiючи, аж сльози виступили на її очах.
- От, знову не вмiю!.. Ну-бо, здiлай милiсть, - просе панич.
- Та ну-бо, Христе! - штовхнула її Марина пiд бiк.
- Ох! як менi душно! - зiтхнула важко Христя. Знову мовчання, знову ждання.
- А що, гарно? - скрикнула Христя i зареготалась. За нею Марина i Мар'я; панич нахмурився.
- То й не заспiває нiхто? - спитав вiн суворо.
- Нехай Марина попереду… менi душно, - одказала Христя.
- Я не вмiю спiвати, я розкажу, - згодилася Марина. Христя мерщiй скочила з стула i вибiгла в кухню. Марина сiла коло панича, схилилася на нього, руку занесла на його стiлець, немов збиралася обняти.
- Якої ж вам? Гриця знаете? - спитала.
- Нi, не знаю.
Марина почала розказувати Гриця. У хатi стало так тихо, хоч мак сiй, тiльки голос Марини роздавався, передаючи слова пiснi, та перо, записуючи, бiгало-скрипiло… Христя на пальчиках увiйшла в хату i стала коло Мар'ї. "Отже розказує Марина, - думалося їй, - та так смiливо, так гарно, а вона - не може. їй - соромно… Чого? Та й дурна ж я яка!.." I вона рiшилася, як тiльки Марина докаже свою/розказати про дiвку i вдiвця. Вона так любила ту пiсню!
Марина скiнчила.
- Пишiть другу! мерщiй, - промовила вона.
- Сiдай же! - каже Марина, схопившися з стiльця.
- Нi, сиди, сиди. Я звiдсiль.
I почала розказувати. Спершу тихо, трудно слова зривалися з її язика; вона червонiла, зостановлювалася, пригадувала… Далi та далi язик її розв'язувався, пам'ять яснiшала, голос дужчав… Вона дивилася на писання: перо несамовито бiгало, поспiшаючи за її словами; стрiчка за стрiчкою мов випливали з-пiд пера, рiвно слалися на паперi…
Не йди, дiвко, за удiвця,-
Буде тобi лихо! - дзвенить на всю хату її молодий голос. Всi глибоко зiтхнули при тих словах, немов сказали: правда, правда! Видно, i паничевi пiсня полюбилася: очi його горять, по обличчю пробiгають непримiтнi мишки.