— Скажи Мар'ї, щоб на базар ішла.
— Мар'ї немає, — одказує Христя.
— Як немає?
— Немає.
— На чорта й краще! То збирайся ти.
Христі давно хотілося піти куди-небудь з двору, хоч на людей, на місто подивитися. Мерщій одяглася вона, ухопила корзину і — готова.
Недалеко вже й до базару — палицею кинути. Уже й вози видно, крик і гвалт людський чується, як з перехресної улиці вискочила пані.
— Здрастуйте, Антон Петрович, — скрикнула до пана, простягаючи руку. — На базар?
— На базар.
— Будемо ж разом іти.
— Чого се ви одні? — питає пан.
— Та я не одна: там десь ззаду дівчина зосталася. От лихо з сими слугами! Куховарка як пішла учора звечора, та й досі немає.
— І у вас так? І в мене не краще. Воно, видно, усі куховарки зговорилися на сьогодні.
Пані зареготалася; зареготався і пан. Христя іде ззаду мовчки. Коли чує — наче що штовхнуло її в бік. Зирк — Марина!
— Здорова, Марино! — призналася Христя.
— Христя? — скрикнула та. — Де ти взялася?
— Я вже більше місяця як тут. Служу.
— Як же се? А дома хто?
— І вже тепер дома! — понуро одказала Христя.
— Як саме?
Христя почала було розказувати, та вони якраз дійшли до базару. Пан повернув в одну руку, пані — в другу.
— Марино! Ти знаєш усі ходи; прийди до мене — докажу, — просе Христя.
— Прийду, прийду. Безпремінно прийду. На днях жди! — і обидві розійшлися.
Як Христі ще раз бажалося стрінути Марину, поглянути їй у обличчя, подивитися на її убори. Зовсім переродилася дівчина — панночкою виглядає, і у платті, коси в дрібушки заплетені, платок на шиї… «І скора яка стала — зовсім не та Марина!» — думає Христя, поспішаючи за паном.
На базарі не барилися: купив пан м'яса та зілля, з тим і вернулися. Прийшли додому, уступають у кухню — лежить на полу Мар'я, голова платком закутана.
— Ти де була, віялася? — скрикнув на неї пан.
— Я нездорова, — не підводячись, одказала охриплим голосом Мар'я.
— Марш з двору, коли нездорова! Як на всю ніч бігати, так і здорова! Марш!
Мар'я підвелася. Платок, що прикривав її обличчя, зсунувся з голови на плечі. Аж пан оступився назад, глянувши на її лице, а Христя трохи не скрикнула! На йому не видно було ні очей, ні рота, ні носа — один шматок пухлого та синього, як бразолія, м'яса!
— Де се ти? Хто се тебе? — скрикнув здивований пан.
З тих балабух, що понависали над очима, полилася якась мутна вода. Мар'я тремтіла, мов у трясці.
— Господи! — каже пан. — Що ж, якби тебе хазяїн або хазяйка ударила хоч раз — якої б ти заспівала? Зараз би пішла жалітися; а як москалі он як морду розтовкли — так і нічого!
Мар'я, як мала дитина, заридала і впала на піл, закриваючись платком. Пан здвигнув плечима, плюнув і пішов у горниці. На Христю напав такий страх, що вона боялася підійти до полу: чорне, збите обличчя Мар'їне не сходило з-перед її очей… «Що се з Мар'єю? Невже се той москаль, що вона розказувала і так журилася за ним?» Жаль пройняв наскрізь Христине серце.
— Христе, голубко! Послужи за мене, поки я перележу, — з-під платка загомоніла плакучим голосом Мар'я. — Я тобі несказанно дякувати буду.
У Христі навернулись на очах сльози, і, не поклич її пані у горниці, певно, вона б розплакалася. Там, у горницях, діждавши, поки пан вийшов кудись, вона почала прохати:
— Панічко, голубочко! мною, як хочте, робіть, не женіть тільки Мар'ї з двору. Куди вона піде, страшна така?
— Та що ж там з нею?
— Збита вся — курці ніде клюнути!
Пані пішла подивитись. Жіноче жалісливе серце обізвалося, коли вона глянула на Мар'ю. Пораявши якоїсь масті, вона одіслала її в комору.
Христя, як муха, літала, радніша усюди поспіти, усе зробити, щоб не було задержки, не було ремствування на Мар'ю. Надвечір виморилась — страх! Поки пани пили чай, вона прикорнула трохи на полу. Оддавши вечерю, вона пішла до Мар'ї в комору.
Мар'я, видно, спала, бо не обзивалася; чутно тільки її важке зітхання. Христя лягла… Щось їй не спиться; Мар'я не сходить з думки. Кругом темно — хоч око виколи! Гляне Христя у ту темноту, а перед очима — вона, Мар'я, уся збита… Стулить вона очі — і перед закритими очима вона, як мана, колишеться… Краще вже лежати так… Тихо, неповорухно лежить Христя, розкривши очі; крізь невеличкі щілинки пробиваються сірі смужечки надвірного мороку… Ось вони забігали у темноті, заіскрили… Скільки їх, господи! Неначе сніг той — так і куйовдяться! Се зразу все те зникло… темнота колихнулася, щось загуло… Почулося схлипування, далі плач… Христя підвелася.