— Мар'є! то ви?
Мар'я заридала.
— Чого ви? Може, вам чого треба? То я подам.
— Нічого мені не треба, — з плачем одказала Мар'я. — Христе! Іди сюди. Іди, ляж коло мене.
Христя помацки побралась до Мар'ї.
— Сюди, сюди. Ось тут ляж. Я посунуся.
Христя лягла.
— Коли б ти знала, Христе, як важко! — трохи перегодом почала Мар'я. — Коли б ти знала, як гірко! І чому він мене не вбив?
— Хай бог милує! Оханіться, що ви кажете!.. Хто ж се вас так побив?
— Ох! Він, Христе, він, бодай його збила лиха та нещасна година! Він, проклятий! Я давно помічаю, що він не так дише. Мені давно доводили, що він хвалився: коли б знайти яку заможну міщанку — оженився б. Я йому сказала. «Не вір, — каже, — люди брешуть». Пам'ятаєш, у той день, як ти стала, я ходила до його, та не застала, і на другу ніч ходила — теж даремно до білого світу дожидалася. Побий тебе, думаю, сила божа! Хотіла залишити. І ото скільки днів зовсім не ходила. А вчора уранці чую — персні купує, либонь, уже у них діло покінчено. Я ввечері до нього. Застала. «Нащо се, — питаю, — ти персні купував?» — «А твое какое дело?» — «Як яке діло? — одказую йому. — Кому ж, як не мені, діло? Я знаю, — кажу, — все знаю, хоч ти і криєшся від мене. І не думай, — кажу, — вінчатися. Ото, як перед богом, хвалюся — я тобі слави нароблю!» — «Ты? ты?» — визвірився він. «Я! Я!» — кричу йому… Як махоне він мене в один висок! а далі повернувся та в другий!.. — так мені світ і закрутився… Не знаю я, що було зо мною, знаю тільки, що опинилася надворі.
— І такого б ката я любила! — здивувалася Христя. — Я б його ще на позов потягла! як він сміє отак бити, отак нівечити!
— Ох, не знаєш ти, Христе, нічого, — каже, важко зітхнувши, Мар'я. — Ти знаєш, що я б не тільки не згадала йому ніколи, що він отак мене знівечив, не тільки б не позивала його, а, як та собака, лизала б йому руки, аби він тільки не женився… Господи! І чого я така нещасна вдалася? Нащо ти, боже, дав мені таке прокляте серце? Я сама себе винувачу, сама на себе жалію і нічого не враю з собою! Мало я йому усякої всячини переносила, мало я йому всього передала? На себе не страчу — йому несу. І от тепер, бач, дяка за се… Христе! прошу і остерігаю тебе: не люби нікого, ніколи. Коли тобі хто кинеться в вічі — одвернися та тікай мерщій! Коли що ворухнеться у серці — задави, залий отрутою його, тільки не давай йому волі! Хай ніхто так не мучиться, як я мучуся! — І Мар'я, припавши на плече до Христі, гірко-гірко заридала.
Два дні пролежала Мар'я, а на третій — пані загомоніла:
— Доки вона буде лежати? Скрут такий, а вона вилежує! — Треба вставати. Устала Мар'я — тільки тінь її — схудла-змарніла. Сльози та туга, туга та сльози день у день, ніч у ніч хоч кого зсушать; ледве вештається по хаті, хатню роботу справляє, а останню вже Христя. Вона і на базар і всюди бігає за Мар'ю.
У суботу Христя стріла знову на базарі Марину.
— А що ж ти не приходила?
— Сьогодні після обіду прийду. Безпремінно прийду, — обіцяє та.
Христя дожидала того після обіду, як бога. Вона кидалась до всього, бігала, поспішала перемивати й перетирати, щоб було вільно, коли подруга прийде, щоб побалакати з нею. Коли-то вони бачились? Чого-чого не перевернулось, не перейшло з того часу, як ще у селі балакали вони по душі; повіряли одна одній свої таємні думки-надії? Правлячись біля діла, вона пригадувала, що слід подрузі сказати, чого не слід.
Ось і після обіду настало. Уже і управилася Христя, а Марини немає. Ходе, нудьгує вона, позирає раз у раз у вікно, вибігає надвір, за ворота — Марини немає. Уже й вечір настає; зступаються померки в хаті. «Збрехала Марина, — думала Христя. — Та яка ж вона брехлива стала!»
Увечері пани пішли кудись і дітей забрали з собою. Тягли і панича — не схотів, зостався дома. От би коли Марині прийти — вільно, просторо! Ніхто не помішає їм, не перерве початої розмови. Нема ж її!.. Туга обіймає Христине серце. Хвалиться сумна Христя Мар'ї, котра чогось змерзла і побралася аж на піч.
— Бачила сьогодні Марину. Казала — прийду після обіду, та й збрехала!
— Жди Марини! Так би й кинула свого панича та прийшла до тебе! — відказала Мар'я.
Христі приходилося вірити Мар'ї на слово. Справді, коли б у Марини не було кого, чому б їй не прийти? Видно, правду Мар'я каже… Та й проклятуща ж ся Марина! «Стій же: діждуся я вільного часу, випрошуся в пані — сама до тебе прийду. Уже ж усе побачу. Не втаїшся ти від мого ока!» — думає Христя.
Коли се — двері рип! і — на порозі появилася Марина. У білому ситцевому платті, у чорному з ластику бурнусі, зав'язана чорним шерстяним платком, — баришня або багата міщанка, а не наймичка!
— Марино! голубко! А я думала — збрешеш! — скрикнула Христя і кинулася подругу обнімати та цілувати.